неможливо описати здивування і страх, що врізались йому в горло. У Дена перехопило подих.
Понурий, білий з темним оздобленням, що розвалюється на очах…
– Бруклін, – прошепотів він, присунувшись до самого монітора. – Ось подвір’я. А той ярмарок був на галявині перед Вілфурдом.
– Цей краєвид здався мені знайомим, тож я переглянув сайт коледжу і вуаля! Це ті самі дерева, той же дах, – пояснив Джордан.
– Молодець, – сказала Еббі.
– Дякую, щиро дякую, завжди до ваших послуг.
– Добре. – Ден відхилився від монітора. Він покусував ніготь на великому пальці й переводив погляд з кольорового фото на екрані на чорно-біле, що лежало перед ним на столі. – Добре, виходить, що це Бруклін. Тут подвір’я. Але що тоді означають ті цифри?
– Це координати, – відповів Джордан, а його слова переривало швидке клацання клавіатури. – Але вони нічого не означають без головних позначок. Однак я перевірив координати Камфорда, і вони схожі на ці. Дуже схожі. Якщо поставити правильні літери, ти сам побачиш, до чого я веду.
– Хвилиночку, Джордане. Не може бути, щоб усі ми були невизнаними геніями, – Ден спробував його піддражнити.
– Ні, я розумію, про що він! – Голос Еббі був таким же схвильованим і захопленим, як у Джордана. Але Ден не міг збагнути їхнього ентузіазму, принаймні поки що.
– Ось так, – сказав Джордан, і в Дена з’явилось нове повідомлення.
«43° 12’24”N 71° 32’17”W»
– Святий Боже! Забудь про невизнаного, ти просто геній.
– Ой, це ще не все. З такими точними координатами ми зможемо визначити правильне місце. Дайте мені п’ять хвилин і карти Google, і я напишу вам перелік адрес.
Ну, принаймні їм удалося розгадати першу частину таємниці. Координати. Це ще не кінець. Цілком очевидно, що Фелікс дав їм карту.
– Дене? У чому річ? – запитала Еббі. Вона пильно глянула на нього у веб-камеру, занепокоєно насупивши брови. – Чому ти затих?
– Просто я думаю.
– Як завжди, – посміхнулась вона. – Ну ж бо, поділися з нами.
– Це не дуже веселі думки, – застеріг він.
– Ну, останнім часом ми всі недосипаємо і трохи несповна розуму. А, і ще постійний стрес. Якщо я ще бодай раз почую від мами, що мені треба подавати документи в коледж, я одразу ж запишуся у божевільню. – Вона кашлянула, примружила очі й випалила: – Вибачайте! Не змогла дібрати кращих слів.
– Якраз годяться для того, щоб завести мову про головне.
– О, Боже, почалось, – докинув Джордан.
– Просто… Фелікс казав «іти за ними», і це… Я не знаю. Крик про допомогу, мабуть. Я був упевнений, що покину Бруклін і це допоможе мені, допоможе всім нам, але ж так не сталося, правда? Ми досі не можемо з цього виплутатись, і я подумав, може, єдиний спосіб рухатись уперед – це повернутись назад? «Це ще не кінець» – написано на світлинах, так? Ну, то, може, й справді це ще не кінець.
– Я
