спочатку, – запропонував Ден. – Ти казав, що це схоже на якийсь код, так? Зараз ми говоримо про Фелікса. Він був схиблений, але, крім цього, він був розумний. Геній. Припустімо, він дав мені цей код, бо вважав, що ми зможемо розгадати його.
– Я вже не впевнений, що це справді код, – сказав Джордан. – Цифри якось згруповані, але таких групок небагато. Здається, що вони розкидані в певному порядку, але…
Ден був упевнений, що Джордан дасть раду тим цифрам. Адже цей хлопець міг уві сні розв’язати судоку найвищого рівня чи одним махом написати тест з математики, над яким Дену довелося б добряче попітніти. Якщо Джордан не зможе розгадати цю загадку, то вони залишаться ні з чим.
– Але що? – нагадала Еббі. Вона примружилась. Ден надіслав їм обом копію світлини, яку йому дав Фелікс, а також цифри, що були на звороті.
– Але я не знаю. Іноді ці штуки можуть бути страшенно складними. Це вам не «x дорівнює один», а «y дорівнює два», – пояснив він. – Може, цю загадку неможливо розгадати просто так. Може тут потрібен якийсь шифр…
– Хлопці, ви чули це? – раптом прошепотіла Еббі, озираючись через плече в темряву кімнати.
– Чули що? – якось байдуже запитав Джордан.
– Голос. – Її очі розширились, і вона відкинулась на стілець. – Ви справді нічого не чули? – прошепотіла Еббі.
Ден присунувся до монітора і занепокоєно насупив брови.
– Не чули чого? Еббі, з тобою все добре? Я нічого не чув. – Він справді нічого не чув. – Ти щось чув, Джордане?
– Ні…
Еббі нахилила голову вбік.
– Ось, знову!
Ден почав не на жарт хвилюватися. Він нічого не чув, окрім нетерплячого постукування Джорданової ручки по столу.
– Я справді нічого не чув, Ебс.
Вона кліпнула, а її зображення затремтіло на Деновому моніторі.
– Воно звучало так, ніби… Та не переймайтесь.
– Ніби що? – допитувався Ден.
– Ви будете сміятися, – зітхнула Еббі. – Забудьте.
– Еббі, на що був схожий той голос?
Дівчина відвернулась від камери.
– На мою тітку Люсі.
На мить усі троє завмерли. Чотири місяці тому, коли вони вперше зустрілися, у Дена з’явилося б бажання пожартувати, аби якось заповнити цю ніякову тишу. Однак після того, що вони пережили влітку, голоси вже не здавалися їм чимось смішним, та й Еббі не була з тих, кого можна легко налякати.
– Таке вже бувало раніше? – запитав Ден.
– Може, раз чи двічі, – відповіла Еббі, опустивши голову. – Може, трохи більше. Відтоді, як ми звідти поїхали… Я не знаю. Я іноді чую її голос. Її шепіт.
– Еббі, – почав Ден, а всередині все перевернулось, – це не…
– Розгадав!
Вони ледь не підскочили від раптового вигуку Джордана.
– Розгадав! – знову вигукнув він. – Тобто, не те, щоб я зрозумів,
