йшли яскраво освітленим коридором.
– Я почекаю у вестибюлі, – сказала місіс Шеридан. – А ти йди.
Ден зупинився.
– Ви впевнені? Мабуть, він захоче вас побачити.
Вона знизала вузькими плечима і глянула кудись поперед себе, щоб тільки не дивитися на Дена.
– Так. Він уже на мене надивився. Гадаю, він хоче бачити лише тебе.
– То це про тебе постійно запитує Фелікс? – Медсестра наморщила лоба й уважно придивилася до нього. На її бейджі було ім’я «Ґрейс».
– Угу, це я. Ми познайомились на літніх курсах.
– Йому вже ставало краще, – зітхнувши, зауважила медсестра. Вони завернула за ріг, залишивши позаду вестибюль і місіс Шеридан. – Його ніхто не відвідує, хіба що батьки і якийсь учитель. Я впевнена, що він буде радий побачити друга. Його палата трохи далі в цьому коридорі. Тебе звати Деніел, правильно? Він тільки про тебе й говорить.
– Ден, – машинально виправив він її, – але… так. Справді? Це… серйозно. А що він про мене каже?
Медсестра була трохи нижчою за нього і мусила задирати голову, щоб глянути йому в очі. Вона сперлася на дверну раму і легенько засміялась.
– Тільки хороше. Що ти завжди був добрим до нього, що ти був чи не єдиним його справжнім другом.
Ден зашарівся. Останнім часом він рідко згадував про Фелікса, а якщо й згадував, то ті спогади аж ніяк не були приємними. Він сповільнив крок, його руки знову спітніли, і хлопець заховав їх до кишень. Може, варто було відвідати його раніше чи більше цікавитись, як у нього справи.
Медсестра Ґрейс увічливо кашлянула, киваючи на двері.
– Готовий заходити?
– Так…
– У нас, звісно ж, є кілька правил, – сказала вона, виймаючи свою перепустку. – Не можна торкатися пацієнтів, не можна нічого від них приймати і виносити звідси. Ми, певна річ, спостерігатимемо за вами, на випадок якщо він розбушується чи стане пригніченим. Мені треба, щоб ти на словах підтвердив, що розумієш ці правила.
– Я розумію, – відказав Ден.
Він ніяково ковтнув. Востаннє, коли він бачив Фелікса, вони були в операційній-амфітеатрі і їх розділяв скальпель. Двері ледь чутно пікнули, коли медсестра провела перепусткою по електронному замку. Щось легенько зашипіло, клацнуло, і важкі білі двері відчинилися. Вони ввійшли до невеликого передпокою, де було кілька пластмасових стільців і засклене вікно, що виходило на сусідню палату. Всередині був Фелікс. Він сидів за столом, одягнений у чисту білу вовняну піжаму в тонку блакитну смужку. Його руки лежали на колінах, укритих картатим покривалом. Він дивився у справжнє вікно, хоча й заґратоване, його погляд губився вдалині.
Він не був схожий на того стрункого педантичного Фелікса, яким його запам’ятав Ден, – здавалося, що він усох, що від того качка, яким він став за літо, залишилась лише примарна тінь. Усе, що він набрав за допомогою суворої
