уважно оглянув зворотні сторони і збагнув, що так налякало Джордана.
На звороті кожного знімка чорним чорнилом було написано по одному слову. У Джордана – «Це», а в Еббі – «кінець».
«Це кінець».
Ден підняв очі, роззирнувся, а тоді глянув на Феліксову маму. Вона не звернула уваги на його пронизливий погляд. «Чому їм надіслали фотографії, а мені – ні? Якщо це якесь попередження, то чому забули про мене?»
«Ні, Дене, це добре, – нагадав собі з іронією. – Нікому не хочеться отримати записку з написом “Це кінець”».
Хоча навколо все було забарвлено в помаранчевий і червоний кольори, ця доволі лісиста місцевість викликала у хлопця спогади. Він майже вловлював запах дешевого освіжувача повітря у тому таксі, що вперше привезло його до Нью-Гемпширського коледжу. Вони й зараз недалеко від нього – трохи північніше, якщо вірити інформації його GPS-навігатора.
– Ще далеко їхати? – запитав Ден, відриваючись від телефону.
– Півгодини, – відповіла місіс Шеридан. – Може, сорок хвилин.
Ден звів докупи коліна. Вони вже їхали цілу годину. То виходить, що до клініки Морсвайт вела єдина дорога, яка багато миль тягнулася через ліс, і простягалася вона бозна-де, далеко від основних транспортних артерій.
Надійшло повідомлення від його мами.
Сподіваюся, що ти гарно проводиш час із Міссі й Таріком. Прошу, будь відповідальним, але обов’язково зателефонуй, якщо треба буде забрати тебе з вечірки! Люблю тебе.
Нарешті дерева поріділи, і Ден притиснув обличчя до вікна, а тим часом вони виїжджали на крутий пагорб, за яким розкинулися широкі поля, то тут, то там загороджені парканами з хвіртками. Ден сподівався побачити чепурну сучасну клініку, але Морсвайт більше скидався на близнюка Брукліну. Ну, принаймні тут було чистіше, хоча ніхто не поспішав зрізати виноградну лозу, що обліпила кам’яний фасад. Висока і сіра, ця будівля нависала над пагорбом, немов стомлений вартовий, і навіть на відстані Ден розгледів її заґратовані вікна.
Місіс Шеридан зупинила свого «Пріуса» перед брамою, а кремезний прищавий охоронець попросив показати їхні документи. Примружившись, він уважно розглядав Денові документи і час від часу переводив недовірливий погляд на обличчя хлопця, аж нарешті зателефонував до головної будівлі, щоб підтвердити їхній запис.
– Таки справді тебе там чекають. Ось твій гостьовий бейдж, – сказав охоронець і ледь не швиргонув Дену через вікно документи і пластикову картку з його іменем. – Гарного дня!
Ден заховав документи, а картку з іменем причепив до піджака. Авто повільно сунуло гравійною доріжкою і неквапливо в’їхало під кам’яну арку входу до клініки. Ден витер спітнілі руки об джинси і глянув на місіс Шеридан.
– То це тут, – прошепотів він.
– Якщо тобі треба хвилинку…
– Ні, – заперечив хлопець. – Я хочу швидше з цим покінчити.
У Дена під ногами хрускотів гравій, коли він виходив з автівки і прямував
