Джона Сільвера,[8] Тарзана чи Філіпа Кента[9]… хлопчиком, який перетворювався на цих персонажів пізно вночі, коли лежав під ковдрою, націливши ліхтарик на друковану сторінку, вирячивши очі від захвату й майже не відчуваючи власного бздіння, – саме цей хлопчик заповз головою вперед у свій спальний мішок зі щоденником Френні та кишеньковим ліхтариком.
Коли він посвітив на палітурку записника, на одну секунду до нього повернувся розум. «Гарольде! Спинись!» – зойкнув його мозок, і він затрусився з голови до п’ят. І мало не послухався. Тієї миті він міг спинитися, покласти щоденник де взяв, відмовитися від неї та дозволити їм іти своєю дорогою, перш ніж трапиться щось жахливе й невідворотне. Тієї миті він міг відвести від губ гіркий напій, вилити його з чаші й наповнити її іншими можливостями, що чекали на нього в новому світі. «Відступись, Гарольде», – чувся благальний голос його розуму, та, певне, було вже запізно.
У шістнадцять років він проміняв Берроуза,[10] Стівенсона й Роберта Говарда[11] на інші фантазії – фантазії, які він обожнював і ненавидів. У них не було ракет з піратами. Натомість йому уявлялися дівчата в шовкових напівпрозорих піжамах, які стояли навколішки на атласних подушках, що вистеляли підлогу перед троном, де розвалився голий Гарольд Великий, ладний щомиті покарати їх маленькими шкіряними батогами й тростинами зі срібними маківками. То були злі фантазії, у яких свого часу з’явилася кожна приваблива дівчина з оґанквітської середньої школи. Ті фантазії завжди закінчувалися його промежиною та вибухом сім’яної рідини, і це приносило більше страждань, аніж насолоди. На цьому він засинав, і сперма засихала на його животі, перетворюючись на білу луску. Кожний пес має власний щасливий день.
Тож він зібрав навколо себе ті злі фантазії, старі образи, обкутавшись ними, як пожовклим простирадлом. Для нього вони були старими друзями, чиї зуби ніколи не затупляться, чия смертоносна привабливість ніколи не втратить свого шарму.
Він відкрив щоденник на першій сторінці, націлив ліхтарик на слова й узявся читати.
За годину до світанку Гарольд повернув щоденник у наплічник і застібнув його. Цього разу він не був таким обережним. Якщо прокинеться, думав він, уб’є та втече. Куди? На захід. Однак не спиниться в Небрасці чи Колорадо, о ні.
Френ не прокинулася.
Він повернувся до спального мішка. Гірко помастурбував. Коли прийшов сон, він був зовсім неглибоким. Гарольду снилося, що він помирає на крутому чорно-білому схилі, всипаному обваленим камінням. Високо над ним на нічних вітрах плавали канюки – чекали, щоб ним поласувати. Не було ні місяця, ні зірок…
А тоді в пітьмі розчахнулося лячне червоне Око – лукаве, моторошне, нелюдське. Око лякало його, та він не міг відвести погляду.
Око вабило його.
На захід, де навіть тоді збиралися тіні, кружляючи в танку смерті.
Уже
Одноногий, або Кульгавий, Джон Сілвер – персонаж «Острову скарбів» Р. Л. Стівенсона.
Філіп Кент – вигаданий персонаж серії історичних романів Джона Джейкса (1932 р. н.) про сім’ю Кентів. У першому романі серії, «Байстрюк» («The Bastard»), Філіп Шарбоно, позашлюбний син герцога кейтлендського, змінює прізвище й вирушає до Америки на пошуки кращої долі – дія відбувається на початку американської революції (1775–1783 рр.).
Едґар Райс Берроуз (1875–1950) – один із засновників сучасної фантастики. Відомий як «батько» Тарзана й Джона Картера.
Роберт Ірвін Говард (1906–1936) – техаський письменник, відомий усьому світу як автор циклу про Конана-варвара. Один із засновників героїчного фентезі.
