та розлючено квакає: «Що тут такого смішного, га? Що смішного? Що тут смішного, блядь?» Я закрилася руками + хихотіла + плакала + хихотіла – певне, Гарольд подумав, що я геть з котушок злетіла.
Трохи згодом я нарешті спинилася. Витерла сльози з лиця й хотіла попросити Гарольда глянути, чи сильно подерла спину. Та нічого не сказала, бо злякалася, що він може розцінити це як ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО. Життя, траса, зелене світло й гонитва за Френ Ґолдсміт – о, ні, це вже не так смішно.
– Френ, – каже тоді Гарольд, – мені дуже важко це говорити…
– То, може, краще не треба, – говорю я.
– Мушу, – відказує він, і до мене доходить, що він не зупиниться, навіть якщо на нього наверещати. – Френні, я кохаю тебе.
Певне, я з самого початку знала, що все так паскудно. Було б легше, якби він просто хотів зі мною переспати. Кохання небезпечніше за потрахушки, тож я попала. Як відмовити Гарольду? Гадаю, є тільки один спосіб – байдуже, кому ти це кажеш.
– Гарольде, я тебе не кохаю, – ось що я сказала.
Його немов обухом ударили.
– Це все він, так? – сказав Гарольд, і його обличчя скривила потворна гримаса. – Це через Стю Редмана, так?
– Не знаю, – сказала я.
У мене такий темперамент, що я не завжди тримаю його в узді – гадаю, дістався від матері. Та тоді я напружила всі свої сили, щоб опанувати себе. Однак я чула, як щось усередині сіпається на прив’язі.
– Зате я знаю, – голос у нього зробився пронизливим, сповненим жалю до самого себе. – Ще й як знаю. Знав ще того дня, як ми його зустріли. Я не хотів, щоб він ішов з нами, бо знав. Та він сказав…
– Що сказав?
– Що ти йому не потрібна! Що ти моя!
– Це як узяти собі нову пару взуття – так, Гарольде?
Він не відповів. Певне, зрозумів, що бовкнув зайвого. Напруживши пам’ять, я згадала той день, коли ми зустрілися неподалік Феб’єна. Коли Гарольд побачив Стю, він поводився, як пес, коли на подвір’я заходить чужий, приблудний собака. Коли зазіхають на його володіння. Тоді в нього мало волосся не наїжачилося. Я так розумію, що Стю сказав те, аби вивести нас із класу собак і повернути до класу людей. Та й хіба не в цьому суть? Ну, всіх цих пекельних труднощів. Якщо ні, то нащо взагалі старатися? Нащо поводитися пристойно?
– Гарольде, я не чиясь власність, – мовила я.
Він щось пробурмотів.
– Що-що?
– Кажу, що, можливо, тобі доведеться передумати.
На думку спала дошкульна ремарка, та я не випустила її з рота. Погляд Гарольда поринув удалечінь, а обличчя зробилося спокійним і відкритим. Ось що він сказав.
– Я зустрічав таких, як він. Краще б тобі в це повірити, Френні. Він – квотербек футбольної команди, що сидить у класі, кидається вологими кульками з жованого паперу й показує всім середній палець, бо знає, що вчителю доведеться поставити йому хоча б «С», щоб він
