дешифрування.
Фаш глянув на нього.
1—1–2—3—5–8—13—21
– І це все?! – вигукнув він. – Усе, що ви зробили, – це поставили числа в порядку зростання.
У Софі вистачило нахабства задоволено всміхнутися.
– Саме так.
Голос Фаша став низьким, просто утробним:
– Агенте Неве, я не знаю, що ви тут робили, але пропоную вам доповідати швидше.
Він кинув стурбований погляд на Ленґдона, який стояв поряд із телефоном біля вуха, певне, все ще прослуховуючи повідомлення від посольства США. Обличчя Ленґдона посіріло, вочевидь новини були недобрі.
– Капітане, – сказала Софі небезпечно відважним тоном, – послідовність чисел, які ви тримаєте у своїх руках, є однією з найславетніших математичних прогресій в історії. Це послідовність Фібоначчі, – продовжила вона, кивнувши на папірець у руках Фаша. – Послідовність, у якій кожне число дорівнює сумі двох попередніх.
Фаш роздивився числа. Кожне з них і справді було сумою двох попередніх, і Фаш не міг уявити, який усе це мало стосунок до смерті Соньєра.
– Математик Леонардо Фібоначчі винайшов цю послідовність чисел у тринадцятому столітті. І, звичайно ж, то не випадково, що всі числа, написані Соньєром на підлозі, належать до славетної послідовності Фібоначчі.
Фаш деякий час дивився на молоду жінку.
– Добре, але що видумаєте про те, чому Жак Соньєр вирішив їх написати? Що він цим сказав? Що це означає?
Вона знизала плечима.
– Нічого. В тому-то й річ. Це просто жарт. Це як узяти слова славетної поезії й написати їх у довільному порядку, щоб подивитись, чи хтось упізнає, звідки вони.
Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив своє обличчя майже впритул до обличчя Софі.
– Я сподіваюсь, ви маєте якесь адекватніше пояснення, аніж це.
М’які риси Софі стали на диво жорсткими.
– Капітане, враховуючи те, що у вас поставлено сьогодні на карту, я вважала, що вам варто було б знати, що Жак Соньєр міг просто гратися з вами. Мабуть, це не так. Я поінформую директора відділу дешифрування, що ви не потребуєте наших послуг.
Сказавши це, вона розвернулась на підборах і пішла тією ж дорогою, якою прийшла.
Спантеличений Фаш дивився, як жінка зникає у темряві. «Вона що, збожеволіла?» Він глянув на Ленґдона, який усе ще слухав повідомлення по телефону і, здавалося, був дуже занепокоєний. Коли він урвав зв’язок, то виглядав наче хворий.
– Щсь сталося? – спитав Фаш.
Ленґдон ледь похитав головою. «Погані новини з дому», – подумав Фаш, помітивши, коли брав назад телефон, що його підозрюваний злегка спітнів.
– Нещасний випадок, – відповів Ленґдон затинаючись і дивно поглядаючи на Фаша, – один друг… – він вагався, – я маю летіти додому завтра вранці першим же рейсом.
Фаш не сумнівався в тому, що шок на обличчі Ленґдона був непідробним,
