заговоривши тихіше. І додав: – Ти ж пам’ятаєш, що сказав лікар.
Цілий вечір вона намагалася зрозуміти, нащо він сказав ту останню фразу: щоб її зачепити, заради своїх інтересів чи просто намагався допомогти. Зрештою вона поступилася. Марко переконав її в тому, що, маючи за стіною радіоняню, вони почують, коли мала соватиметься або прокинеться. Вони ходитимуть до неї щопівгодини. Нічого поганого не станеться.
Зараз перша ночі. Піти подивитися на Кору чи вмовити Марко піти разом? Вона хоче додому в ліжко. Вона хоче, щоб ця ніч закінчилася якнайшвидше.
Вона смикає чоловіка за руку.
– Марко, – квапить вона, – нам треба йти. Вже перша ночі.
– О, ні, не йдіть ще, – каже Синтія. – Ще не дуже пізно!
Їй, очевидно, не хочеться, щоб вечірка закінчувалася. Вона не хоче, щоб Марко йшов. Зате вона буде зовсім не проти, якщо піде Анна, – в цьому Анна цілком упевнена.
– Для вас, може, й так, – їй вдається сказати це досить жорстко, хоч вона і напідпитку, – але мені треба встати рано, погодувати дитину.
– Бідолашна, – каже Синтія, й Анну чомусь це дратує. В Синтії немає дітей, вона ніколи їх не хотіла. Вони з Гремом бездітні з власної волі.
Важко змусити Марко піти. Він налаштований лишитися. Йому весело, Анні ж тривожніше з кожною миттю.
– Ще один, – каже Марко Синтії, простягаючи до неї келих і не дивлячись дружині в очі.
Він надзвичайно голосний сьогодні – це виглядає награно. Анна питає себе, в чому річ. Останнім часом удома він був мовчазний. Сумний, пригнічений навіть. Але сьогодні, із Синтією, він – душа компанії. Вже певний час Анна відчуває, що з ним щось не те, якби ж тільки він сказав їй, що саме. Останнім часом він мало говорить з нею. Він відсторонився. Чи, можливо, він уникає її через її післяпологову депресію. Він розчарувався в ній. А хто – ні? Сьогодні він явно віддає перевагу яскравій і блискучій Синтії.
Анна перевіряє, котра година, і терпець їй уривається.
– Я йду. Я мала глянути на дитину о першій.
Вона дивиться на Марко.
– Можеш сидіти, скільки хочеш, – кидає вона крізь зуби. Марко кидає на неї пронизливий погляд, очі в нього блищать. Раптом Анні видається, що він не такий уже й п’яний, а от їй паморочиться в голові. Вони сперечатимуться про це? На очах у сусідів? Серйозно?
Анна шукає очима свою сумочку, хапає радіоняню, розуміє, що її вштрикнуто в розетку, нахиляється, щоб витягти її, усвідомлюючи, що всі за столом мовчки витріщаються на її розповнілу задницю. Ну й нехай собі. Вона відчуває себе так, ніби вони проти неї змовилися, ніби вважають, що вона псує їм задоволення. На очі навертаються сльози, та вона стримується. Вона не хоче розплакатися перед ними всіма. Синтія та Грем нічого не чули про її депресію. Вони не зрозуміють. Анна та Марко не казали про це нікому – лише матері Анни. Нещодавно Анна відкрилася їй. Вона знає, що мати нікому не скаже, навіть батькові. Анна не хоче, щоб про це знав іще хтось, Марко
