зберемося додому, і я вмовляла Марко поквапитися. – Провина її роздирає. Якби вона не пропустила чергування о першій, чи зникла б її донька? А втім, було багато способів не допустити цього.
– Ви зателефонували в 911 о першій годині двадцять сім хвилин, – сказав детектив.
– Вхідні двері були відчинені, – пригадує Анна.
– Вхідні двері були відчинені? – повторює детектив.
– На три-чотири дюйми. Я впевнена, що зачиняла їх, коли ходила до неї опівночі, – каже Анна.
– Наскільки ви впевнені?
Анна думає про це. А чи справді вона була впевнена? Вона була цілком переконана в цьому, коли побачила прочинені двері. Але тепер, після всього, що сталося, чи могла вона бути певна бодай у чомусь? Вона повернулася до чоловіка.
– Ти впевнений, що не залишив дверей прочиненими?
– Я певен, – відрізує він. – Я не користувався передніми дверима. Я заходив через задні.
– Ви заходили через задні двері, – повторює детектив.
– Можливо, я й не зачинив їх на ключ, – визнає Марко, затуливши обличчя долонями.
Детектив Ресбак уважно дивиться на подружжя. Дитина зникла. Її викрадено з ліжечка – якщо батькам Марко та Анні Конті можна вірити – десь між 00:30 та 01:27 ночі незнайомою людиною або людьми, у той час як батьки були в гостях у сусідів за стіною. Двері були трохи прочинені. Можливо, батько не замкнув задні двері на ключ – власне, коли приїхала поліція, вони були зачинені, але не замкнені. Мати, безсумнівно, шокована. Батько теж, здається, вбитий горем. Але відчувається, що тут щось не так. Ресбак розмірковує, що ж відбувається насправді.
Детектив Дженнінґз робить йому знак рукою.
– Вибачте, – каже детектив Ресбак і на мить залишає приголомшених батьків.
– Що таке? – тихо питає Ресбак.
Дженнінґз тримає маленький слоїк пігулок.
– Знайшли це в шафці у ванній, – каже він.
Ресбак бере прозорий пластиковий контейнер у Дженнінґза й вивчає етикетку: анна конті, сертралін, 50 мг. Ресбак знав, що «Сертралін» – це потужний антидепресант.
– Дзеркало у ванній нагорі розбите, – каже йому Дженнінґз.
Ресбак киває. Він ще не був нагорі.
– Щось іще?
Дженнінґз хитає головою.
– Поки що більше нічого. У будинку, здається, чисто. Більше нічого начебто не вкрали. Решту дізнаємося від експертів за кілька годин.
– Добре, – сказав Ресбак, віддаючи слоїк Дженнінґзу.
Він повертається до пари на канапі й продовжує ставити запитання.
Дивиться на чоловіка:
– Марко, – нічого, якщо я називатиму вас Марко? – що ви робили після того, як навідали дитину о дванадцятій тридцять?
– Я повернувся на вечірку, – сказав Марко. – Викурив цигарку в сусідів на внутрішньому дворику.
– Ви були самі, коли палили?
– Ні, зі мною була Синтія, – на цих словах Марко червоніє. Ресбак
