очима. Йому слід нагадувати собі, що в неї, напевне, шок. Він же бачить подібні речі регулярно: це його робота. Він дивиться на це аналітичним поглядом, позбавленим емоцій. У нього немає вибору, якщо він хоче розкрити справу. Він знайде цю дитину, живу чи мертву, та з’ясує, хто її забрав.
Він сухо каже матері:
– Різниця полягає в тому, що той, хто забрав дитину, знав, що вона в будинку сама.
Батьки перезирнулися між собою.
– Але цього ніхто не знав, – шепоче мати.
– Звісно, – додає Ресбак, – її могли забрати, і якби ви міцно спали поряд у спальні. Ми не можемо знати напевне.
Батькам простіше думати, що це сталося не тому, що вони лишили дитину без догляду. Що це могло статися й за інших обставин.
Ресбак питає:
– А ви завжди лишаєте двері гаража ось так відчиненими?
Чоловік відповідає:
– Інколи.
– І на ніч не замикаєте? Щоб вас не пограбували?
– Ми не тримаємо в гаражі нічого цінного, – каже чоловік.
– Якщо машина всередині, то ми зазвичай замикаємо двері, а так там майже нічого немає. Весь мій інструмент – у підвалі. Тут хороший район, але тут постійно вдираються в гаражі, то який сенс їх замикати?
Ресбак киває. Потім запитує:
– А яка у вас машина?
– «Ауді», – каже Марко. – А що?
– Хочу поглянути. Можна мені ключі? – запитує Ресбак. Марко з Анною спантеличено дивляться одне на одного. Тоді Марко встає, йде до приставного столика біля вхідних дверей та бере з вазочки пронизку з ключами. Він мовчки передає їх детективу та знов сідає на канапу.
– Дякую, – каже Ресбак. Потім нахилився вперед і вимовив із притиском, карбуючи кожен звук: – Ми з’ясуємо, хто це зробив.
Вони дивляться йому у вічі – обличчя матері розпливлося від плачу, очі батька припухлі й червоні від випивки та переживань, обличчя одутле.
Ресбак киває Дженнінґзу, і разом вони йдуть надвір оглянути машину. Подружжя мовчки сидить на канапі, проводжаючи їх поглядом.
Анна не розуміла, до чого хилить цей детектив. Нащо розпитує про машину – він, очевидно, щось підозрює. Вона знає, що коли зникає жінка, то перший підозрюваний – чоловік і, мабуть, навпаки. Але коли зникає дитина, невже підозра одразу падає на батьків? Напевно, що ні. Ну хто буде шкодити власній дитині? До того ж у них обох залізне алібі. Синтія та Грем зможуть це підтвердити. Вони ніяк не могли вкрасти й сховати власну доньку. Та й нащо?
Вона знає, що околиці прочісують, що поліцейські ходять вулицями й стукають у двері та розпитують піднятих із ліжок людей. Марко дав поліції свіже фото Кори, яке вони зробили всього кілька днів тому. На ньому – щасливе біляве дитя з великими блакитними очима посміхається в камеру.
Анна сердиться на Марко – їй хочеться нагримати на нього, накинутися на нього з кулаками, але в їхньому будинку повно поліції, тож вона не наважується. Вона дивиться на його бліде пригнічене обличчя й розуміє,
