вона кричить.
Розділ 2
Анна відчуває, як її власний крик бринить їй у голові, відбивається від стін – її крик скрізь. Потім вона замовкає і стоїть перед порожнім ліжечком нерухомо, затуливши рота рукою. Марко намацує вимикач. Вони обидва витріщаються на порожнє ліжко, де мало бути немовля. Неможливо, неможливо, але дівчинки там немає. Кора не могла вибратися з ліжечка сама. Їй лише піврочку.
– Викликай поліцію, – шепоче Анна, потім її вивертає, блювотиння стікає по її пальцях і дерев’яній підлозі, коли вона нахиляється. Дитячу кімнату, пофарбовану в ніжно-жовтий колір вершкового масла із намальованими на стінах трафаретними пустотливими баранцями, вмить наповнив запах жовчі й страху.
Марко не ворушиться. Анна дивиться на нього. Він стоїть, паралізований, шокований, біля порожньої колиски, ніби не може повірити в те, що сталося. Анна бачить жах та провину в його очах і починає голосити, видаючи жахливе пронизливе виття, ніби поранена тварина.
Марко й досі не може зрушити з місця. Анна проноситься крізь вітальню до їхньої спальні, хапає слухавку з тумбочки, набирає 911 – руки в неї тремтять – і вибльовує на телефон. Марко нарешті виходить із заціпеніння. Вона чує, як він ходить третім поверхом будинку, поки вона не може відвести очей від порожньої постелі, яку видно і крізь залу. Він перевіряє ванну нагорі й швидко проминає повз Анну, щоб подивитися в спальні для гостей, а потім і в останній кімнаті, розташованій під залою, – її вони перетворили на офіс. Поки він шукає, Анна відсторонено думає про те, нащо він це робить. Так, ніби якась частина її розуму відокремилася, набувши здатності міркувати логічно. Їхня дитина ще не могла пересуватися самостійно. Її не може бути ні у ванній, ні у спальні для гостей, ані в офісі.
Хтось її забрав.
Коли оператор служби надзвичайних ситуацій відповідає, Анна кричить у слухавку:
– Хтось украв нашу дитину!
Їй насилу вдається вгамувати емоції, щоб відповісти на питання оператора.
– Я зрозуміла вас, мадам. Спробуйте заспокоїтися. Поліція вже виїхала до вас, – запевняє оператор.
Анна кладе слухавку. Все її тіло тремтить. Вона відчуває, як нудота знову підступає до горла. Раптом вона усвідомлює, як це виглядатиме.
Вони залишили дитину вдома саму. Чи порушили вони закон? Напевне. Як вони все це пояснюватимуть?
Марко з’являється у дверях спальні, блідий, ніби хворий.
– Це твоя провина! – кричить Анна, вирячивши очі, та, відштовхнувши його, вибігає з кімнати. Вона кидається до ванної нагору, де знову блює, цього разу до зливальниці на підставці, потім змиває бруд із рук, що тремтять, і прополіскує рота. Краєчком ока вона помічає своє відображення у дзеркалі. Марко стоїть просто у неї за спиною. Їхні очі зустрічаються в дзеркалі.
– Пробач мені, – шепоче він. – Мені страшенно шкода. Це моя провина.
І йому справді шкода, атож. Та хоча він і визнає, що винний, Анна підіймає руку й щосили б’є по відображенню його обличчя
