в Синтії. Невже Синтія справді вигнала б їх і зіпсувала вечірку, яку влаштовувала для Грема? Це усвідомлення прийшло запізно.
Тепер усі звинувачуватимуть їх, і поліція, й усі решта. Так їм і треба за те, що залишили дитину саму. Вона б теж так подумала, якби це сталося з кимось іншим. Вона знає, як матері люблять пообговорювати інших, і знає, як приємно це слухати. Вона думає про те, що говоритимуть про неї в її компанії матусь, які зустрічаються раз на тиждень одна в одної вдома, щоб випити кави й попліткувати.
Зайшов хтось іще – то був стриманий чоловік у добре пошитому темному костюмі. Поліцейські в уніформі ставляться до нього з повагою. Анна підіймає голову, щоб подивитися на нього, ловить пронизливий погляд його блакитних очей і запитує себе, хто він такий.
Він підходить, сідає на одне з крісел навпроти Анни й Марко та представляється детективом Ресбаком. Потім нахиляється вперед.
– Розкажіть мені, що сталося.
Анна тієї ж миті забула прізвище детектива, чи воно просто не зафіксувалося в її свідомості. Вона вловила лише «детектив». Вона дивиться на нього – прямота і розум, які вона бачить за цими очима, дають їй надію. Він їм допоможе. Він допоможе знайти Кору. Вона намагається зосередитися, але не може. Вона водночас нашорошена й відсторонена. Вона просто витріщається детективу у вічі, лишивши Марко пояснювати, що сталося.
– Ми були за стінкою, – каже Марко, й видно, що він хвилюється. – У сусідів. – Раптом він замовкає.
– Так, – каже детектив.
Марко вагається.
– Де в цей час була дитина? – питає детектив.
Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.
Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:
– Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. – Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.
– Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. – Вона кидає погляд на Марко. – Ми ніколи б не могли подумати… – та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.
– Коли востаннє ви ходили до неї? – запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.
– Я ходила до неї опівночі, – каже Анна. – Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.
– Я знову пішов до неї о пів на першу, – сказав Марко.
– Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?
Марко кивнув і втупився в підлогу.
– І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?
– Так, – каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. – Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.
Анна кивнула.
