цій думці було щось моторошне, сумовите, і, поглянувши на годинник, я побачила, що спливло ще п’ять хвилин. Невдовзі наш час вичерпається й ми муситимемо повертатися до готелю.
– Якби ж зробили винахід, – імпульсивно проказала я, – який дозволив би зберігати спогади у флаконах, мов парфуми. І вони б ніколи не тьмяніли й не застоювались. А тоді, щойно захочеш, можна було б відкрити флакон і нібито пережити ту мить знову.
Я поглянула на нього, чекаючи, що він скаже. Не дивлячись на мене, він продовжував стежити за дорогою.
– І які ж саме миті з вашого юного життя ви хотіли б зберегти у флаконі? – запитав він. З його тону я не могла зрозуміти, сміється він з мене чи ні.
– Не знаю, – почала я, а тоді здуру, не думаючи про те, що кажу, бовкнула: – Я хотіла б зберегти ось цю мить і ніколи її не забувати.
– Ви так радієте сьогоднішньому дню чи похвалили моє вміння керувати автомобілем? – мовив він і засміявся, мов глузливий брат, а я замовкла, раптом осягнувши величезну прірву між нами, яку його доброта тільки розширювала.
Тоді ж я зрозуміла, що ніколи не розповім місіс Ван Гоппер про ці ранкові поїздки, бо її посмішка зранить мене так само, як його сміх. Вона б не розгнівалась, не була б шокована; вона ледь помітно звела б догори свої брови, неначе взагалі не повірила б моїй розповіді, а тоді, терпимо знизавши плечима, сказала б: «Дорога дитино, це надзвичайно мило з його боку, що він возить тебе на автомобілі, та чи впевнена ти, що не наганяєш на нього жахливу нудьгу?» А відтак, поплескавши по плечу, відправила б мене до аптеки по «Таксол». «Яке ж це приниження – бути молодою!» – подумала я й узялася гризти нігті.
– Я б хотіла, – розлючено мовила я, досі пам’ятаючи його сміх і відкинувши будь-яку обачність, – я б хотіла, щоб мені було тридцять шість, хотіла б одягатися в чорний атлас і носити перлове намисто.
– Якби ви були такою, то не сиділи б зі мною в цій машині, – відказав він. – І припиніть гризти нігті, вони й так уже достатньо потворні.
– Ви вважатимете мене нахабою і грубіянкою, – продовжила я, – але дозвольте поцікавитися, навіщо ви день у день запрошуєте мене кататися з вами на автомобілі? Ви добра людина, це очевидно, і все ж, чому ви вирішили дарувати своє милосердя саме мені?
Я всілася на сидінні прямо й непохитно, з усією властивою юності зарозумілістю.
– Я запрошую вас, – серйозно мовив він, – бо ви не одягаєтесь у чорний атлас, не носите перлового намиста й вам не тридцять шість.
З його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Я не знала, чи він потай сміється з мене, чи ні.
– Це все дуже добре, – відповіла я, – ви знаєте про мене все. Визнаю, це небагато, адже я доволі мало прожила на цьому світі й зі мною мало що трапилося, окрім того, що померли мої рідні, але ви – про вас я знаю не більше, ніж мені було відомо того дня, коли ми познайомилися.
– І що ж вам було відомо тоді? – поцікавився він.
– Ну,
