подихом він загасив і сірник, і спалах довіри.
– Тож у «найліпшої подружки» вихідний? – уже спокійно промовив він, між нами знову запанував дух невимушеної товариськості. – І що ж вона має намір робити?
Я подумала про вимощену бруківкою площу в Монако й будинок із вузьким вікном, я могла б бути там уже о третій, прихопивши з собою альбом і олівець, тож розповіла йому про це, втім, можливо, дещо соромлячись, як і всі бездарні люди з улюбленим хобі.
– Я відвезу вас туди на автомобілі, – сказав він і відмовився слухати мої заперечення.
Я пригадала вчорашнє зауваження місіс Ван Гоппер стосовно того, що зайшла задалеко, й почала перейматися, аби він не подумав, ніби, розповівши про Монако, я хитрощами намагаюся змусити його мене підвезти. Саме на таку вульгарну річ спромоглася б вона, а я не хотіла, щоб він ставив нас із нею в один ряд. Я вже набула поважності в очах сторонніх, склавши йому товариство за ланчем, адже, коли ми встали з-за столу, метрдотель підбіг, щоб відсунути мій стілець. Він уклонився й усміхнувся – що цілком відрізнялося від його звичної байдужості, – піднявши мою хусточку, яка впала на підлогу, він проказав: «Сподіваюся, мадемуазель сподобався ланч». Навіть лакей біля обертових дверей поглянув на мене з повагою. Звісно, мій товариш сприйняв це як належне; йому нічого не було відомо про вчорашню погано нарізану яловичину. Ця зміна видалася мені гнітючою, вона примушувала себе зневажати. Я згадала свого батька і його глузування над безпідставним снобізмом.
– Про що ви думаєте?
Ми йшли коридором у напрямку фойє, і, звівши очі, я побачила, що він зацікавлено за мною спостерігає.
– Вас щось роздратувало? – запитав він.
Увага метрдотеля викликала в мене потік думок, і за кавою я розповіла йому про кравчиню Блез. Вона так зраділа, коли місіс Ван Гоппер купила в неї три сукні, і, проводжаючи її після того до ліфта, я уявила собі, як вона шиє їх у своєму маленькому ательє за задушливою крамницею, а її син-сухотник лежить там хворий на дивані. Я бачила, як вона з утомленими очима засилює нитки в голки, і уявляла собі вкриту обрізками тканини підлогу.
– І що? – усміхнувшись, поцікавився він. – Невже ваша уява вас підвела?
– Не знаю, – відповіла я. – Я так і не дізналася. – І тоді розповіла йому, що коли викликала дзвінком ліфт, Блез попорпалася в сумочці й простягнула мені папірець вартістю сто франків. «Ось, – прошепотіла вона неприємним, фамільярним тоном, – візьміть. Невеличкі комісійні за те, що привели свою хазяйку до моєї крамниці». Коли я, зашарівшись від сум’яття, відмовилась, вона незадоволено знизала плечима. «Як знаєте, але запевняю, що тут це звична річ. Може, ви хочете натомість сукню. Приходьте якось до ательє без мадам, я все зроблю й не візьму з вас жодного су». Не знаю чому, мене охопило те нудотне, нездорове відчуття, як тоді, в дитинстві, коли я перегортала сторінки забороненої книжки. Образ її сина-сухотника збляк, і замість нього я побачила, як я, аби була іншою, з розумінням посміхнувшись, кладу до кишені
