не чули.
І, не чекаючи на відповідь, він розвернувся й залишив нас самих.
– Яка комедія! – сказала місіс Ван Гоппер, доки ми піднімалися ліфтом нагору. – Як думаєш, те, що він так раптово від нас пішов, це такий жарт? Чоловіки здатні на такі неординарні вчинки. Пам’ятаю одного відомого письменника, який щоразу, коли мене бачив, тікав службовими сходами. Думаю, він відчував до мене прихильність, але не був упевнений у собі. Хай там як, але тоді я була молодша.
Ліфт рвучко зупинився. Ми дісталися свого поверху. Лакей розчинив двері.
– До речі, мила, – сказала вона, коли ми рушили коридором, – не подумай, що я тебе сварю, але цього вечора ти зайшла трішечки задалеко. Твої спроби заволодіти розмовою мене доволі збентежили, і я впевнена, що його також. Чоловікам такі речі ненависні.
Я нічого не сказала. Мені здавалося, відповіді на це не було.
– Ой, припини, не сердься, – засміялася місіс Ван Гоппер і знизала плечима. – Зрештою, я відповідаю за твою поведінку в цьому місці, і, звісно, буде краще, якщо ти почуєш пораду від жінки, яка могла б бути твоєю матір’ю. Eh bien, Blaize, je viens…[1] – і, мугикаючи мотив пісні, зайшла до спальні, де на неї очікувала кравчиня.
Я стала коліньми на кушетку біля вікна й поглянула на вечір. Досі яскраво світило сонце й віяв сильний радісний вітер. За півгодини ми мали сісти за бридж: вікна щільно зачинять, центральне опалення ввімкнуть на повну потужність. Я подумала про попільнички, які мені доведеться чистити, та про те, як розчавлені, заплямовані помадою недопалки валятимуться впереміж із надкушеними шоколадними цукерками. Бридж важко дається тим, хто виріс на іграх у снап та «Щасливі родини»; окрім того, її друзям було нудно грати зі мною.
Я відчувала, що моя юність ставала на заваді їхньому спілкуванню, що в моїй присутності, як і в присутності покоївки – доки та не принесе їм десерт, – вони не могли вільно зануритися в море скандалів і звинувачень. Її друзі-чоловіки в цей час виявляли щось на кшталт вимушеної сердечності й ставили мені жартівливі запитання стосовно історії або мистецтва, гадаючи, що я нещодавно закінчила школу й це єдине, про що я здатна говорити.
Я зітхнула та відвернулася від вікна. Сонце здавалося таким обнадійливим, і веселий вітер збивав на морі білу піну. Я подумала про той куточок у Монако, повз який проїздила день чи два тому, де перекошений будинок прихилився до вимощеної бруківкою площі. Високо в похиленому даху було віконечко, вузьке, мов щілина. В ньому могло зберегтися щось середньовічне; і, взявши зі столу папір та олівець і цілковито поринувши в уяву, я намалювала профіль – блідий, з орлиним носом. Похмурий погляд, високе перенісся, зневажливо піднята верхня губа. І додала гостру бороду та мереживо довкола шиї, як колись давно, за інших часів, це зробив художник.
Постукали у двері, і з запискою в руці зайшов хлопчик-ліфтер.
– Мадам у спальні, – повідомила йому я, але він покрутив головою й сказав, що це для мене. Я відкрила конверт і побачила один-єдиний аркуш поштового паперу зі словами,
Ну добре, Блез, я йду… (
