відчув роздратування. Він ніколи не був схильним до віртуозної брехні, тож неймовірних історій, як це полюбляли робити деякі інші студенти, пояснюючи запізнення, не складав. Та це жодним чином не цікавило Петра Олексійовича. Дмитру навіть здавалось, що усі напучування, що їх доводилось вислуховувати від історика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.
– Вибачте, Петро Олексійович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядає жалюгідно, але погоджувався на таку жертву. – Півгодини простояв на зупинці.
– Дмитро, ви не оригінальні.
– Але чесний.
– Можливо. А вас не лякає той факт, що чесність не завжди допомагає уникнути покарання за здійснені вчинки?
З райка почулись ліниві смішки – колеги раділи короткочасній інтермедії, котра відстрочувала нинішнє покарання у вигляді опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його політика після укладення Зборівської угоди 1649 року».
– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирішуються більш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексійович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цінуєте часу. А він такого відношення не терпить!
– Мені це відомо.
– Маю надію. Що ж, сідайте на своє місце, молодий чоловіче. Я залишаю за собою право детально побесідувати з вами на тему домашнього завдання.
Дмитро зрозумів, що поганий настрій вранці був лише передчуттям біди, яка зараз набувала реальних обрисів – його знання політики гетьмана Хмельницького не витримувало жодної критики. Як до Зборівської угоди 1649 року, так і після неї. Втім, до часу аудієнцію у викладача було закінчено, і Дмитро, повісивши мокру парасольку на вішалку, почимчикував за свій стіл. Сів поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидів від початку навчання в інституті.
– Ну ти даєш! – зашепотів Макс. – Хіба не знаєш, що Буцефал зранку не в гуморі?
Дмитро не відповів. Звичайно, він це знає.
– Тюхтій, – змахнув рукою Макс.
– А тобі лише позубоскалити, – буркнув Дмитро і виклав на стіл кілька зошитів.
Макс, з виглядом ображеної чесноти, приклав руки до грудей.
– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще більше отримає.
Немов у відповідь на його слова, двері відчинились і до кабінету забігла Олечка. Рожевощока і перелякана.
– Петро Олексійович, я…
– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обізвався зі свого кутка викладач.
– Вибачте, я запізнилась!
– Я помітив це, Олечко. А ще я помітив, що ви запізнюєтесь з істинно німецькою пунктуальністю! Просто геніально запізнюєтесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собі дозволити! Я, здається, скоро почну вдаватись до заходів!
– Але, Петро Олексійович…
– Ніяких
