хвилини. Можливо, три. Поспішай.
Дмитро підхопився, вибіг у вітальню, схопив з вішалки куртку і рюкзак, після чого завмер, прислухаючись до того, що діялось у під’їзді. Тиша.
– Що я маю робити? – запитав він.
– Не вимикайся, будь на зв’язку. Зараз тікай подалі від свого будинку. І намагайся не залишатися довго на одному місці. Зустрінемось з тобою у центрі.
– Де саме?
– Бістро «Троянда», тобі відомо, де це?
Дмитро пригадав бістро з великими прозорими вітринами і грандіозною червоною трояндою на вивісці.
– Так.
– За годину. Поспішай.
У цю мить телефон зрадливо запищав, вимагаючи зарядки. Дмитро в серцях вилаявся. Ну чому це завжди трапляється у найбільш несприятливий момент? Він встромив руки у рукави куртки і обережно відчинив двері. Знизу було чути кроки двох чи трьох людей.
– У мене батарея, – пошепки сказав у слухавку, – нас зараз роз’єднають. І я чую знизу кроки, сюди хтось іде.
Голос на тому кінці, здавалось, напружився ще більше:
– Вихід через горище є?!
– Здається так…
– Мерщій, не барись, Дмитре!
Телефон наостанок писнув і затих. Все. На сторонню допомогу розраховувати не доводилось, і, крім того, він знав тепер напевне – небезпека дійсно існувала. Смертельна небезпека.
Опинившись на майданчику, Дмитро обережно зазирнув униз. Приблизно на рівні третього поверху хтось підіймався. Більш детально роздивитися Дмитро не міг. До того, як вони опиняться на п’ятому поверсі, він мав не більше тридцяти секунд. Намагаючись не створювати зайвого шуму, побіг сходами нагору.
Ось і шостий поверх. Ще один проліт і дверцята, що ведуть на горище. За ними темрява і сморід. Дмитро, намагаючись не налетіти у мороку на цегляні паралелепіпеди вентиляційних шахт, повільно поповз до протилежної стіни, де мали знаходитись дверцята до сходів сусіднього під’їзду. За спиною почув приглушені слова:
– Він на горищі, ходімо!
Так, ті хто був позаду, шукали саме його. Впевнившись у цьому, Дмитро навіть не здивувався.
Минуло не більше десяти секунд, як дверцята позаду відчинились, кидаючи на засипану керамзитом і голубиним послідом підлогу горища непевний промінь електричного світла. Дмитро у цей час уже знаходився біля протилежного виходу.
– Стій! – почувся позаду загрозливий голос.
Дмитро наліг плечем на дверцята і… зрозумів, що їх забито цвяхами. Чорт забирай, чому ж йому так не щастить? Намагаючись вкласти в удар якомога більше сил, Дмитро зацідив ногою у двері. Вони тріснули і ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк і клацання, яке нагадувало… Так, помилки не було – клацнули два пістолетні затвори! Дмитро міг заприсягтись: у його переслідувачів є пістолети.
«Клац!», «клац!» – стріляли, використовуючи глушник. І кулі лягли зовсім близько – Дмитрові сипонуло в очі шматками битої цегли. Та що ж діється?!
