повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.
– Стій спокійно, – наказав бандит. – Тобі не буде вчинено шкоди.
Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.
– Де комунікатор? – запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.
– Який комунікатор? – нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте…
– Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?
«Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.
Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.
– Де комунікатор?
Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.
– Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.
Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:
– Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.
– Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор легіонера – це тобі не іграшка.
– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собі голову, як з нього витиснути потрібну інформацію. А тут нам робити нічого.
– Ти маєш рацію.
Обидва повернулись до Дмитра і в один голос заявили:
– Ходімо з нами.
І здивовано закліпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.
– А тепер слухайте мене, блазні! Стали на коліна і поклали руки на потилиці! – Дмитро, який відчув після вимкнення невідомого гіпногенератора дикий головний біль, нарешті вирішив діяти рішуче.
– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентів і поліз у кишеню.
Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і повільно похитав головою.
– На твоєму місці я б цього не робив!
– Поклади зброю, і ми все забудемо, – рука другого з незнайомців опустилась, і у ній з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змінюючи форму. Пройшло не більше
