таємничих Легіону Хронос і КВТП. Що ж їм, врешті-решт, від нього потрібно? І що це за невідома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкірянках після того, як ледве не спровадили до кращого світу?
Чим більше Дмитро занурювався у аналіз недавніх подій, тим більше переконувався, що запитань перед ним стоїть значно більше, аніж відповідей на ці запитання. Ні, навіть не так – відповідей доки немає жодної, натомість запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишається один шлях – очікувати на розвиток подій, вирішуючи нагальні питання. Дмитро зітхнув і спробував змінити напрям думок.
– Щодо нагальних питань, – мовив він, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кілометрів на п’ятдесят. За комфорт потрібно платити.
За хвилину він підняв ногу з акселератора і звернув на майданчик АЗС, яскраво освітлену стелу якої помітив праворуч. Підкотившись до колонки, вийшов з машини і озирнувся.
Ні душі.
У кабіні оператора горіло світло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.
Двері, як і очікував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув приміщення, відчинив двері у прилеглі кімнати і, не знайшовши там нікого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зі сканвордами і стояла недопита чашка кави. Ці предмети чомусь вразили найбільше. Не матовий паралелепіпед плафона на стелі, що безжурно освітлював пусту кімнату, не відхилені дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язані гумовими стрічками пачки готівки, а саме сканворд і кава. Як останній слід зниклої невідомо куди людини. Можливо, оператор заправки відчував жах і біль у той момент, коли зрозумів, що світ навколо вирішив обійтися без нього?
Раптом увагу Дмитра привернув радіоприймач, що стояв на столі поряд з чашкою. Приймач працював і шкала діапазонів освітлювалась веселим рожевим вогником, але він відтворював лише білий шум. Дмитро, повагавшись, сів у крісло оператора і почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-діапазону, але не знайшов жодної радіостанції. Ефір немов вимер.
– Що ж тут відбувається? – мовив задумливо і злякався власного голосу, таким неприроднім, чужим здався він на цій покинутій станції.
У відповідь, як і слід було того очікувати, тиша. Дмитро зітхнув і, щоб хоч якось відволіктись від розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.
Все працювало, на всі прилади подавалась електроенергія, не було ніяких ознак катастрофи чи стихійного лиха. І ніде жодної людини. Ну просто рай для пересічного жителя мегаполісу, стомленого натовпами і заторами на дорогах. Проте Дмитро не відчував себе у раю. Скоріше, його відчуття можливо було охарактеризувати, як очікування великих неприємностей. Значно більших, аніж переповнений автобус або рознос від Буцефала за чергове запізнення.
Але досить негативних думок! Дмитро зітхнув і поклацав клавіатурою пульта, намагаючись розібратись,
