кімнаті за картиною».
Ледве встиг дочитати, як незнайомець-легіонер вихопив у нього з рук аркуш і, підпаливши, укинув до попільнички.
– Запам’ятай це. Гарно запам’ятай.
– Так, я запам’ятав.
– Це запасний план евакуації. Згідно з основним, нас евакуюють за кілька суб’єктивних хвилин. Але якщо трапиться збій, там ти знайдеш комунікатор.
– Знайду що? – не втримався Дмитро від запитання.
– Пристрій для переміщення у континуумі.
– Тепер зрозуміло! – Дмитро вискалився, демонструючи сарказм.
Незнайомець швидким рухом закотив рукав куртки і продемонстрував широкий сріблястий браслет.
– Це комунікатор. І все, що я кажу, – не жарт, Дмитре. Це реальність. Жорстока реальність. Ти маєш засвоїти на першому етапі – той світ, до якого ти звик, може зникнути будь-якої хвилини. Над ним висить страшна небезпека. Як і над твоїм власним життям. Вітаю з прибуттям до сфери інтересів Легіону Хронос, друже. Всі пояснення потім. На цьому відтинку просторово-часового континууму введено червоний код, тож їм буде важче за нами стежити. Але це не надовго.
Дмитро зітхнув.
– Я нічого не розумію. За що мене намагаються вбити?
– Довго пояснювати. Варвари можуть з’явитись будь-якої миті. І тоді нам обом буде непереливки.
– Хто може з’явитись?
– Варвари. Ми їх так іменуємо. Якщо офіційно – КВТП. За тобою полюють їхні агенти.
Дмитро зітхнув вдруге:
– Так, а тепер тайм-аут. Ми зараз покличемо бармена і замовимо чогось випити. Мені потрібно зібратись з думками.
Незнайомець лише похитав головою.
– Боюсь, на це немає часу. Та й бармена ти не знайдеш. Я ж кажу: введено червоний код. Зараз ми просто вийдемо на вулицю і…
Не закінчивши останню фразу, співрозмовник Дмитра замовк на півслові. Він рвучко встав, відкинув стілець і дістав з-за пояса пістолет-кулемет. Тієї ж миті вітрина бістро вилетіла хвилею блискучих уламків і до приміщення заскочили двоє людей, від яких Дмитро нещодавно утік.
– Тікай! – заволав легіонер і звів руку зі зброєю у напрямку вітрини. Дмитро відчув, що волосся на його голові стає дибки. Люди у чорних шкірянках, готуючи зброю, прямували до них.
Співрозмовник Дмитра вистрілив першим. Черга з його кулемета примусила розлетітись на шматки кілька пластикових столиків, а також розбила дзеркальну підвісну стелю. З гуркотом і дзвоном її уламки посипались на підлогу. Легіонер швидко упіймав Дмитра за комір і поволік до виходу. Останнім, що побачив Дмитро, був пістолет у руці атакуючого незнайомця. Пістолет смикався, посипаючи їх кулями.
– Біжи! – гаркнув йому у вухо легіонер, коли вони вибігли на вулицю. – Не затримуйся ні на мить!
Він відпихнув Дмитра і розрядив решту обойми в дверний отвір розбитого бістро.
– Я сказав біжи!!!
Нарешті Дмитро вийшов зі стану заціпеніння і вже за секунду біг вулицею
