буркнув Дмитро.
– Послухай, Дмитре, нам справді потрібно зустрітись, – мовив до нього невідомий чоловічий голос.
– Хто ти?
– Я тобі щойно писав.
– Я зрозумів. Але це нічого не пояснює.
– Я знаю, як це виглядає. Але повір – я бажаю тобі добра.
– Яка рідкість у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?
– Це не телефонна розмова. Нам потрібно зустрітись. Вважай – тобі загрожує небезпека. Смертельна небезпека.
– Хто б мав сумнів. Нехай тобі щастить, Робін Гуде! – Дмитро відімкнувся і вирішив більше не здіймати слухавку у разі, коли телефонуватимуть незнайомі номери.
На зупинці Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотілось. Програму він майже дописав, залишилось роботи усього на кілька днів. Максимум через тиждень він зможе, нарешті, передати її замовнику і отримати гроші. Перспектива провести вечір перед телевізором також не гріла. Залишалась можливість провештатись кілька годин містом, залишаючись на самоті серед багатолюдних натовпів. Дмитро звик до самоти. Відтоді, як три роки тому його життя круто змінилось, раніше, аніж потрібно викидаючи Дмитра у дорослий світ, він навіть віддавав перевагу самотності.
Батьки Дмитра летіли у закордонне відрядження, коли літак, у якому вони перебували раптово зник з радарів наземних служб… Все відбувалось наче у страшному сні для Дмитра, якому щойно виповнилось шістнадцять. Тривожне очікування чергового випуску новин, репортажі, що їх передавали з укритого уламками поля журналісти усіх каналів новин. Нарешті похорон і розмова з тіткою Вірою, яка відтепер стала офіційним опікуном Дмитра. Тоді він відмовився переїздити до неї і довів, що зможе жити у батьківському домі сам. І, потрібно віддати належне тітці, вона змогла зрозуміти його, тож залишила можливість після втрати родини зберегти хоча б рідні стіни. Хоча й, з властивою лише їй прискіпливістю, намагалась проконтролювати кожен крок племінника і навіть завела знайомство з деякими його інститутськими викладачами. Крім того, вона неодноразово нарікала Дмитру за недостатню пошану пам’яті загиблих батьків. Відвідання могили батька і матері усього раз на рік під час провідної неділі, стверджувала тітка Віра, не є достатнім вшануванням для люблячого сина. Звісно, Дмитро погоджувався з нею, але нічого поробити з собою не міг. Його просто не тягнуло на кладовище за містом. Головним чином тому, що завдяки якомусь неясному шостому відчуттю він знав – вони не померли. Дмитро не вдавався у подробиці, просто знав, і все. А з огляду на неймовірність власних переконань не поспішав ділитись ними зі сторонніми. Нинішні загадкові повідомлення і дзвінок сколихнули в душі у Дмитра ті давні переживання, а разом з ними й підозру, що буденний сірий світ, де йому доводиться жити, є лише декорацією, якою від нього намагаються щось прикрити.
Роздумуючи про це, Дмитро вирішив зайти у кав’ярню і випити чашку кави. До такого рішення спонукав дрібний холодний дощ, який почав засівати вулиці міста – вочевидь у небесній канцелярії вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.
