чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевілля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кілька секунд, після чого дістав його і притис помаранчеве вічко до зап’ястя лівої руки.
І тієї ж миті заволав від пекучого болю.
Відкинувши розпечений циліндрик, схопився за руку. Воістину – якщо Бог має на меті скарати, спочатку відбирає розум! Відчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро виліз з автомобіля і почав розглядати околиці. Червона смужка неба на сході, здавалось, стала ширшою і набрала ще більш зловісних тонів. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро відшукав вхід до невеличкої кав’ярні і почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, він встиг добряче зголодніти.
У приміщенні кав’ярні, як і передбачав Дмитро, все виглядало так, ніби її щойно залишили. На стільцях і столиках речі відвідувачів, вітрину-холодильник і вивіску з назвами блюд підсвічено матовими лампами денного світла. Поряд, на шинквасі, працював невеличкий телевізор, демонструючи блакитний фон. І жодної людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полиці велику фарфорову таріль, відчинив вітрину-холодильник і набрав собі чималу гірку салату з баликом, оливами, бринзою і вершками. Кілька хвилин поворожив над кавоваркою і, наливши у чайну чашку потрійну порцію еспрессо, сів за один зі столиків. Викинувши з голови думки, які не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за їжу.
У міру того як відчуття голоду відступало, настрій поліпшувався. Роздивляючись картини і рекламні проспекти на стінах, Дмитро навіть подумав, що бути єдиною людиною на Землі не так вже й погано. Чи не самотнім він був від того дня, коли залишився один у батьківському домі? Випускні класи школи, потім інститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусів визнати, що він ніколи не був своїм у жодній з компаній. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкільна вечірка чи дискотека в інституті. Ні, не те щоб він був ізгоєм у колективі. Дмитро завжди мав стриманий і доволі делікатний характер, а також достатню долю самоповаги. І він ніколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшої нагоди його намагались обійти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подібним ставленням, потім робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотні сторінок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собі» або «Наука бути комунікабельним». Врешті покинув подібні спроби й змирився. Жити можна й без того, щоб бути бажаним гостем у гамірному товаристві однолітків. Він навіть пригадував, що колись саме через таку дивну поведінку оточуючих почав вважати себе людиною, яка випадково попала у цей світ і десь на далекій планеті на неї очікує справжнє життя. Життя великого полководця, або шляхетного принца. Наївні дитячі фантазії. Вони залишаються у дитинстві, примушуючи забути його яскравий макрокосм після того, як ми переступаємо
