style="font-size:15px;"> – Гіпс? – той поплескав себе по стегну. – Тебе турбує його відсутність?
– Взагалі, так.
– У гіпсовій пов’язці немає необхідності. Наш Джек Нортон справжній чарівник. Завтра буду як новенький. Навіть шкода, що відпочинок видався таким коротким.
– Цікаво. Схоже, рівень медицини у вас значно вищий, ніж той, до якого я звик. Чи, можливо, тепер люди взагалі безсмертні?
– На жаль, це не так, – зітхнув Робо. – А що стосується легіонерів, тут… Словом, до старості тут доживають нечасто.
Дмитро пригадав легіонера, який загинув, захищаючи його від агентів КВТП.
– Так, мені доводилось бути свідком смерті одного з легіонерів.
– Тревор. Я чув про нього. Хоча особисто не був знайомим. Він виконав свій борг перед Легіоном.
Гнітючу мовчанку, яка запанувала після згадки про небезпечне життя легіонерів, порушив Дмитро.
– У тебе дивне ім’я, – сказав він, дивлячись на Робо.
– Лише у твоєму сприйнятті.
– Вибач, – знітився Дмитро.
– Нічого. Робо – гарне ім’я. Пам’ятаєш Жуля Верна – Робур-завойовник?
– Так.
– Це про мене. Віднині ми з тобою бійці однієї контуберії.
– Однієї… чого?
– Контуберія. Найменша тактична одиниця Легіону. Латинське слово. Дослівно означає, здається, намет, у якому жили римські солдати. Будемо разом тренуватися, а потім, можливо, доведеться разом працювати. Маю надію, ми станемо друзями, – Робо дістав із шафки, що стояла поряд з ліжком, дві банки тоніка. Одну з них простягнув Дмитру, другу відкоркував сам. – За знайомство!
Дмитро відкрив свою банку. Напій на смак нагадував апельсиновий сік.
– Може, введеш мене в курс справ? Ти давно тут? – поглянув він на Робо.
– Не надто. Близько двох тижнів.
– А ця Нора, – згадав Дмитро. – Вона…
– О, я тебе розумію. Це було перше запитання, яке я поставив по прибутті сюди. Гаряча штучка. Повинен тебе розчарувати – вона не бачить у нас чоловіків. Для неї ми лише безпомічні діти, котрих вона повинна поставити на ноги. Подейкують, у неї за плечима два десятки складних операцій і кілька поранень. А головне – вона кавалер золотого ордену Темпоруму!
– Кавалер чого? – не зрозумів Дмитро.
– Ех ти, невіглас! Золотий орден Темпоруму, це найвища нагорода Легіону! Повір, його дають далеко не кожному. Скажу більше – навіть мати за інструктора людину, яка ним нагороджена, уже велика честь.
– Я вражений таким феноменальним везінням. Але я не про нагороди…
– Ага, – криво посміхнувся Робо, – тебе теж зачепило? Нічого дивного, у Нору закохана, напевне, уся чоловіча половина навчального центру.
– Ти мене не зрозумів, – Робо втрапив у точку і Дмитро відчув, що червоніє. – Вона не надто… сувора?
– Не більше, аніж потрібно інструктору. Інакше не можна.
