Нора, яка щойно прийшла на допомогу, зникла так само несподівано, як і з’явилась. На її місці залишилась та Нора, яка уміла розмовляти лише крізь зуби.
– До мене слід звертатись – друже інструктор. Зайвих слів не потрібно, пояснень теж. Зрозуміло, рекруте?
– Так точно! – розплився у посмішці Дмитро. Від думки, яка щойно прийшла у голову, йому стало весело.
– Що ти побачив смішного у нашій розмові, рекруте? – холодно запитала Нора.
– Нічого.
– Яка ж причина тієї дурнуватої посмішки, що її маю неприємність спостерігати?
– Я просто уявив, яка ти у звичайному житті. Коли не хмуриш свої гарні брови, а просто стаєш собою. І обіцяю: я буду намагатись побачити таку метаморфозу на власні очі. Скажімо, під час побачення.
– Щаслива людина, – знизала плечима Нора. – Ти все ще віриш у казки. Кругом!
Дмитро підкорився.
– Лазарет за двадцять метрів праворуч. Марш!
Кабінет лікаря зовсім не був схожим на ті приміщення, які Дмитро звик ідентифікувати як медичний заклад. Скоріше він нагадував офіс топ-менеджера потужної фірми. З великими вікнами і модерновими картинами на стінах, з купою комп’ютерної техніки на столі і доглянутим фікусом у діжці. Замість звичної кушетки для огляду пацієнтів біля білосніжної пластикової стіни стояла схожа на холодильник прямокутна скриня, а на столі у лікаря, на місці стопки лікарняних карток і ларингофона, лежали електронний планшет для записів і схожий на дзеркальце з ручкою предмет. Щодо самого лікаря, ним виявився високий стрункий чоловік, на вигляд років сорока. Одягнений він був так, як і решта мешканців палацу (не рахуючи рекрутів) – у чорні брюки і білу шовкову сорочку. Волосся мав довге, на потилиці підхоплене у хвостик.
– Привіт, я Джек. Джек Нортон. Вітаю у навчальному центрі Легіону. Сподіваюсь, не шокували наші порядки? – запитав він бадьоро.
Дмитро, не очікуючи на запрошення, пройшов кабінетом і сів на стілець навпроти лікаря.
– Не те щоб шокували, але примушують замислитись.
– Про що саме?
– Службу в армії я пройти не встиг, а це за даних обставин недолік.
Джек простодушно засміявся.
– Встигнеш. Звідки прибув?
– У якому сенсі?
– У сенсі – з якої епохи?
– Початок ХХІ сторіччя.
– Зрозуміло. Не переймайся, все, чому тебе мали навчити у війську, ми тут зробимо з меншими витратами часу. Тим більше, у тебе гарний інструктор – Нора один з кращих командирів і просто чарівна дівчина.
– Ніколи не любив жінок керівників, – злукавив Дмитро. Незважаючи на присмак металу, що його залишало у роті слово «інструктор», він відчув, що зацікавився Норою значно більше, аніж того вимагали відносини командира і підлеглого.
– Ну добре, давай я тебе огляну і призначу першочергові процедури, – лікар встав і наблизився до Дмитра, тримаючи у руках схожий на дзеркало предмет.
Весь процес огляду був схожий на фотознімок. Нортон підступив до Дмитра,
