Саме тоді Богдан зрозумів, що вона вже ніколи не переступить поріг його дому.
Він зробив помилку – схотів прив’язати її до себе назавжди. Мира не любила цього слова. Тож вона більше не прийде. Шукатиме собі інші притулки, інших чоловіків. А він навіть не знав достеменно, хто вона – де живе, де навчається чи працює. Хто її батьки? Яке в неї прізвище? Чи має вона минуле? Точніше, майже не цікавився, а Мира особливо й не розповідала. Говорили переважно про нього та його роботу, його звички та уподобання, його мрії на майбутнє, його все. І що тепер?
У нього є лише її старий номер телефону. Він би їй подзвонив, точно подзвонив би, хай і знову почує чужий непривітний голос на тому кінці дроту, але ж телефони… не працюють. Саме тепер, коли вони потрібні не для дріб’язкових розмов ні про що, а для найважливіших слів.
Віконною шибкою поповзли перші краплі дощу. Богдан вийшов на балкон, причинив за собою двері. Проте швидко повернувся назад – зимно. А от Мира ніколи не мерзла, для неї не існувало поганої погоди. І колись вони любили довго гуляти містом, навіть під дощем. Було так незбагненно добре і трохи сумно, ніби передчувалося – усе це ненадовго, мине й не озирнеться. І минуло. Навіть дощ без Мири якийсь колючий і холодний, під ним більше не хочеться гуляти, забуваючи про час…
Одного разу під час такої прогулянки Мира обмовилась Богданові про фільм-апокаліпсис, де людський світ запався в безодню темних віків через те, що одного дня люди прокинулися… без почуттів. Уся любов світу зникла за одну ніч, коханці з подивом дивилися одне на одного, не в змозі зрозуміти, як опинилися в одному ліжку, батьки «забували» власних дітей у школах та дитсадках, брат пішов зі зброєю на брата… Здається, вони з Мирою навіть дивилися цей фільм наступного вечора, на диску, узяли в старезному кінопрокаті на розі вулички. І головна героїня була дуже схожою на Миру. То, може, в тому фільмі й криється розгадка?
Богдан подумав про нього десь за два тижні після зникнення Мири. Тоді він ще на щось сподівався, тож щодуху помчав у старий, дивом уцілілий кінопрокат, аби відшукати той диск. Бо вони його точно повернули, обміняли на «Останнє кохання на Землі»[3] (Мира обожнювала фільми про кінець світу). А попередній фільм із дівчиною, схожою на неї… Богдан навіть назву його пригадує: «Наприкінці світу». На щастя, крихітний кінопрокат з пошарпаними стінами було відчинено. Нікому не потрібні відеодиски та касети, як і раніше, акуратно розкладені поличками. Богдан тоді перевів подих і з ходу випалив літньому чоловікові за прилавком назву фільму.
– «Наприкінці світу»? – статечно перепитав господар у старомодному брунатному костюмі та смугастій краватці-метелику – поважний знавець та поціновувач кіномистецтва. – Даруйте, пане, але такого фільму не існує, ніхто й ніколи не знімав такий фільм…
– Не може бути! – вигукнув тодішній Богдан. – Я… ми з моєю дівчиною дивилися його, а потім обміняли на «Останнє кохання на Землі»!
– Так, пригадую, як виписував вам
«Останнє кохання на Землі» (оригінальна назва «Perfect Sense») – драматичний фільм-апокаліпсис, знятий 2011 року англійським режисером Девідом МакКензі з Евою Грін та Юеном МакГрегором у головних ролях. Стрічка оповідає історію двох закоханих на тлі розгортання невідомої епідемії, коли у різних країнах, на всіх континентах у людей спочатку зникає нюх, потім смак, далі слух, зір і дотик – поволі людство втрачає усі п’ять своїх органів чуттів. Слоган фільму: «Що залишиться, коли світ позбудеться всіх відчуттів?»
