найнеобхідніших речей – сірники, сіль, питна вода, консерви тривалого зберігання, елементарні засоби гігієни, ліхтарі та батарейки. Курси валют ніби показилися, умить підскочивши до критичної позначки; відповідно, на все миттєво зреагували ціни. Та це тільки підігріло купівельний ажіотаж – люди живою рікою ринули у торговельні зали супермаркетів, хапали з полиць уже все підряд, тягли додому, без огляду спустошуючи свої кредитки, – наприкінці світу ніхто не рахуватиме боргів. Банки масово блокували картки. Підприємства закривалися, люди сотнями, тисячами втрачали роботу. Крадіжки й пограбування стали звичною справою (полювали переважно на харчі, вириваючи у людей просто з рук пакунки із логотипами продуктових супермаркетів). Школярі й студенти не ходили до навчальних закладів – а як ходити, якщо не знаєш, о котрій годині починається і закінчується твій час? Як ходити, коли не знаєш, чи прокинешся завтра? Якщо так просто з людського світу забрався час, хтозна, що може зникнути далі? Повітря? Вода? Земля? Чи… люди?
Фаталісти казали: буде кінець світу. Час то лише початок, на черзі – здійснення усіх біблійних пророцтв – нищівні пожежі, повені, нашесть осатанілої сарани…
Оптимісти сподівалися: будемо жити вічно. Якщо зупинилися рукотворні годинники, то й біологічні не зрушать з місця, не стане старості, хвороб, кожен залишиться у тому віці, якого наразі досяг, такий собі ідеальний світ…
Ті, що звикли називатися реалістами, відкидали обидві версії. Казали: це тимчасовий збій, треба гуртуватися, шукати вихід, продовжувати спроби конструювання нових годинників, усе мусить стати на свої місця, не може бути світу без часу. Якось пережили календар майя і з цією халепою упораємось!
Та ніхто не міг пояснити, що насправді відбувається. Кінець світу уперто не наставав, повеней та пожеж було не більше, ніж зазвичай, популяція сарани теж плодилася в міру своїх природних можливостей, люди старіли, хворіли, помирали, як і раніше… біологічні годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нібито було, як завжди, просто ніхто не знав, котра година і скільки хвилин. Знаходилися, звісна річ, і дзиґармайстри, котрі й далі намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вірили, що саме їм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворені годинники так і не запрацювали, ніби хтось силою утримував їхні стрілки на місці. Електронні теж не бажали рахувати час. Сонячні показували, котра година, доки небокраєм рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальті були нашкрябані крейдяні циферблати – люди «конструювали» собі сонячні годинники), та надходила осінь – час похмурих дощових днів, а ще були ночі – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахміттям хмар, що й рятівник-місяць не прозирає…
Насправді час нікуди не подівся. Це було зрозуміло з того, як завше невідворотно ніч відповзала до якогось лише їй відомого виміру (аби перебути день), поступаючись
