вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.
– Анджею… От бачиш… Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?
Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.
Думав про своє.
На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – і, вражена, ледь не сіла на черепаху.
Газета «Вечірнє місто», знайома до останнього рядочка, спокійна щоденна газета, здалась їй розгорнутим висновком судово-медичної експертизи.
«Видобуте з колодязя тіло перебувало в четвертій стадії розкладання і мало на собі сліди…»
«…Нові жертви. Їхні прикмети: хлопчик близько десяти років з ознаками насильницької смерті, русявий, був одягнений…»
«Ми не мусимо відвертатися. Ні гидливість, ні страх, ні байдужість… Ті, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усіх спостигне правосуддя… За активної допомоги… Ти і твій сусіда – ніхто не має залишатися осторонь, і тільки тоді…»
І наостанок:
«Учора в ратуші відбулося засідання міської ради. Розглядалися питання фінансування правоохоронних структур… нові джерела поповнення міської скарбниці… затверджений законопроект, згідно з яким буде налагоджено цільове переміщення засуджених – підприємствам і організаціям для відповідних цілей, у тому числі… розширені мотиваційні списки для передачі засуджених до смертної кари у користування громадянам з гемоглобіновою залежністю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».
Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…
Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…
Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…
Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…
До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?
Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…
Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.
– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?
Хлопець кивнув.
– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…
Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.
– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. –
