матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?
Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?
– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…
Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».
Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.
Які є варіанти?
Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…
Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.
Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…
От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…
Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…
Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.
Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.
Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.
Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!
Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…
– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!
Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.
– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?
– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…
– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.
Ірена зам’ялась:
– Власне… а коли зручніше?
– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…
– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.
– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.
– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.
– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…
– І вам… також…
Вона перевела подих.
Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?
Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)
Ніхто
