style="font-size:15px;"> Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.
Анджей…
Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу…
Все, пане Петере. З мене досить.
Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні… Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня…»
Без неї.
Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара – порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ – і тепер зловтішно спостерігає?…
«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим… Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене – інша спеціальність… Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, – а роман пишіть самі, пане Петере, – у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом…»
Вечоріло. Ще півгодини – і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками…
Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер…
Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…
«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища…»
Куртку вона потім викине.
Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес – чужий, йому і тут непогано…
Усе.
Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.
Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.
– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.
Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…
Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…
Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.
У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…
І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.
Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.
– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката…
