лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику – і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.
Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти…
«Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчані. – Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно… якщо його немає – то і моя місія не має сенсу. А якщо…»
Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу… А навіщо Анджею прикидатися мертвим?
Справді, навіщо?…
Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?
…Одного разу – на пікніку, на пляжі – він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…
Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пісок?…
Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину…
Тож чого можна очікувати від такої людини?!
Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.
Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:
– Ні… я не можу на таке дивитися…
Слідчий скептично стиснув губи:
– Ви справді такі чутливі?
– Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. – Це…
Вона замовкла.
Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває… Це ти зліпив МОДЕЛЬ – ти й відповідаєш за це… за ці фотографії теж!..
Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.
– Я не винна, – повторила вона через силу. Усоте, напевно.
Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий – так, але на дні очей з’явилося… запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?…
Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі – але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.
Охоронець провів її – і вийшов. Ірена здивовано озирнулася – за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим…
– Добрий день, пані Хміль… Сідайте, будь ласка.
Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її – не вважаючи за потрібне
