недбальство деяких співробітників – фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси…
Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться…
Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає…»
– Дивна річ, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на маніячку?
Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:
– Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище…
– Мені дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.
Слідчий скривився:
– Безумовно… Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься… На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зізнатися?!
– Бо я не винна…
Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:
– От ви… вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?
Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе – і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу…
– Ви справді не схожі на вбивцю, – сказав він знехотя. – Хоча всі факти – проти вас.
– Не схожа?
– Ні.
Ірена зітхнула.
Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана – і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди – під ранок у вічко заглянув здивований сторож…
Єдино правильне рішення. Але однаково – важко вимовити.
– Я… зізнаюся, – сказала вона через силу. – Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва…
Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.
Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.
Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.
Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця – кав’ярню під червоним дахом… Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман…
Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?…
Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння в замкненій камері він здавався райським, свіжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…
– Там, – вона показала рукою, – на пагорбі. Я поведу.
Вони
