тут не з професійного, а зовсім з іншого – корисливого й антигуманного інтересу…»
Про це треба подумати. Безумовно треба…
– Підсудна Хміль! Ваше останнє слово!
Вона підвелася раніше, ніж зрозуміла, чого від неї хочуть. І з хвилину простояла стовпом у напруженій тиші.
Власне, про що говорити?
«Ваш світ – МОДЕЛЬ»?
«Всі ви – плід фантазії одного божевільного чоловіка»?
«Я – людина з іншого світу, як ви можете мене судити»?
Вона глибоко зітхнула – і подивилася в той куток зали, де сиділи родичі жертв.
Її пересмикнуло, але вона знайшла в собі сили заговорити:
– Я…
Скам’янілі обличчя. Ненавидні очі. Зовсім недоречно – спогад про ті фотографії, що підсовував їй слідчий, ті страшні фотографії…
– Я не винна… Це не я! Слово честі!..
Її голос потонув у збуреному гулі.
Тільки родичі мовчали і дивилися.
Чи повірять?
Ні.
Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною…
Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно – її мучила тупа, здивована огида.
Власне, як далеко все це може зайти?
Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент…
Їй запропонували подати прохання про помилування.
– Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немає… ви тіні… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?
Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!
Їй відповіли ухильно.
Вона попросила принести їй газети за останній тиждень – й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.
Усі газети – від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки – присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях – на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша – маніячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакана…
Ірена дістала гребінець – пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи…
Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею…
Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав
