чуттєвого досвіду – поцілунки в темному кінотеатрі не беруться до уваги, а духовий оркестр під вікнами Івоніки – тим більше. Недомовки в бесідах із подругами, любовні романи та модні фільми – ось узагалі-то всі Іренині на той період джерела…
Сказати: «він винахідливий» – означало не сказати нічого.
Поринувши в екстаз, він моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд ініціації, то інтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Ірені все це однаково подобалось, проте і дискомфорту вона нібито не відчувала. Він був як добрий актор у ролі лиходія – зал тремтить, а на тілі жертви – ні подряпини…
Коли був просто в хорошому настрої, то огортав її своєю ніжністю, немов махровим рушником.
А коли впадав у задуму, то забував про неї, навіть лежачи в постелі бік о бік.
Одного разу вони кохались під акомпанемент симфонічної поеми, яка звучала із динаміків музичного центру. Звучала багата прелюдія, завіса піднялась, і дійство обіцяло бути колоритним і пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазі, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургічну паузу і деякий час очікувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт…
Вона слухала його рівне дихання, потім обережно вивільнилась і вимкнула музику. Він проспав до ранку. Ірена сиділа на кухні, пила чай і дивилася на своє відображення в темному вікні – поки не розвиднилося…
Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє – коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером…
– Ви Ірена? – У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.
– Так, Ірена…
– Я – Люсія… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?
Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.
– Анджей… Річ у тім, Ірено… Ви – його дружина… Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником… Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню…
– Ви – його коханка? – увірвала пафос Ірена.
Дамочка зітхнула:
– Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка…
– Це він вам сказав?
– Ні, але це ж одразу помітно… Ірено, зрозумійте… Талант Анджея – занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі… адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами… Вам краще… розлучитися. Генію не потрібна дружина – йому потрібен друг, однодумець… нянька…
– Треба подумати, – зітхнула Ірена.
І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)
Увечері
