зубочків залишився тільки неприємний присмак у роті. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надію?!
– Пристебніть ремінь…
– Що?…
– Пристебніть ремінь, це ж гори…
Її руки діяли окремо від голови. Клац…
Тепер широка стрічка ременя прив’язувала її до крісла.
– Вам усе ще холодно?
Вона зрозуміла, що тремтить. Цокоче зубами із загрозою прикусити язик.
– Обігрівач гріє добряче, – Семироль посміхнувся. – Мені вже жарко…
На лобі у нього справді виступив піт. Жорстке волосся, звільнене з-під лижної шапочки, стояло сторчма.
– Нам їхати десь із півгодини… Розслабтеся. Подивіться, які гарні гори…
– Несправжні, – сказала Ірена байдуже. – Модель.
– Але ж гарна модель, правда?
Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермі…
– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. – Анджей?!
Як усе до дідька на нього схоже… Довести її до божевілля – а потім з’явитися нізвідки, раптово – неймовірно!.. Позирнути з чужої личини…
– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!
По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.
Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.
– Анджею… Ти з глузду з’їхав?! Тюрма… Ти знаєш?! Як це… експертиза… що вони зі мною… адже все, як насправді. Занадто схоже… на дійсність. Суд… Як ти міг додуматися?! Маніячка… чому маніячка? Ти божевільний!.. Ти – сволота!.. Якщо мститися… за що?! У нас… усе тоді відбувалося правдиво… але з тобою неможливо жити, ти божевільний… Анджею!! Але було ж і хороше… стільки хорошого було, за що ж ти так… чому?… обіцяв, що пам’ятатимеш… краще б забув… Гад! Ненавиджу!..
Семироль дивився на неї, і погляд його мінився. Все ширше розплющувалися очі, з пильних ставали враженими; Ірені здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-під маски глузливу фізіономію її колишнього чоловіка.
– Анджею… Ця скотина Петер обіцяв мені… ПІВГОДИНИ!! Тільки півгодини і цілковиту безпеку… Ви з ним у змові? Чи ти його обдурив? Анджею… Годі. Ти вже… познущався з мене досхочу. Ти перейшов усі можливі межі… З мене досить твоєї живолупної моделі! Я хочу в наш нормальний світ!!
Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очі його ставали все похмурішими:
– Ви мене з кимось плутаєте, пані Ірено.
Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику істерику.
Сонце, червоне, як розпечена жарівня, опускалося все нижче. Під поривами вітру розгойдувалась автомобільна радіоантена, і здавалося, що машина невдоволено ворушить єдиним вусом.
Семироль мовчав – важко і похмуро.
– Вражаюча МОДЕЛЬ, – мовила Ірена, ніби виправдовуючись. – Ти ж визнав це, вірно?
Семироль
