плюєшся? – запитала з темряви Катя.
– Нічого, – буркнув Білан. – Так, згадав одну річ.
І справді: щойно сказав – відразу згадав. У нього ж мобільний телефон у кишені! Не вірячи в диво, хлопець витягнув його, натиснув на кнопку. Дива не сталося: під землею зв’язку не було, стільникове покриття в лабіринтах під Одесою відсутнє. Зате засвітився тоненьким промінчиком ліхтарик. Поки батарея телефону заряджена, він світитиме. Світла ледь вистачає, аби роздивитися, що під носом. Але це краще, ніж повна темрява.
– Працює? – з надією запитала Катя.
– Сама знаєш, що ні, – відповів Максим. – Але не сидимо на місці. Треба рухатися вперед. Нічого. Здається, відійшли недалеко.
10. Погроза демонів
Насувався жовтневий вечір, а з Біланом та його татом далі не було зв’язку.
Денис вирішив: це доля. Що б там не сталося з Максимом, хтось невідомий там, нагорі, вирішив: так і мусить бути. Він, Черненко, має бути за щось покараний. За що – питання друге. Просто саме сьогодні вищі сили зробили так, аби не було звідки отримати якщо не допомогу, то бодай пораду.
Мама, повернувшись з роботи, відчула настрій сина. Запитала, чи не трапилося щось у школі. Черненко поспіхом відповів, що ні, та мама, здається, не помітила цієї поспішності й заспокоїлася. Аби не провокувати зайвих запитань, Денис вирішив вийти на вулицю. Він подзвонив Оксані і поставив її перед фактом: треба поговорити. Тож чи не може вона також зараз вийти.
Про що вони зараз говоритимуть, Черненко поняття не мав. Адже про все давно говорено, переговорено, вся вода в ступі витовчена, лишається тільки невідворотно чекати понеділкового ранку. Або сподіватися на диво… Денис відчував себе людиною, що її якісь невідомі мисливці загнали у капкан, поставлений насправді на вовка. І тепер він мусив або відгризти собі ногу, як вовки в таких випадках відгризають устряглі лапи, або приречено чекати, поки з нього здеруть шкіру.
Обидва варіанти Дениса Черненка не влаштовували.
Оксана, як і обіцяла, вийшла на вулицю, взяла хлопця під руку. Це трохи заспокоїло його: хоч одна людина готова повірити йому й підтримати в біді.
– Дзвонила?
– Дзвонила. Глухо.
– Наче крізь землю провалився, – скреготнув зубами Денис, навіть не підозрюючи, наскільки він недалекий від істини.
Вони повільно пішли прямо по вулиці в бік парку.
– Давай спробуємо самі. Невже нічого не придумаємо? – заговорив Черненко.
– Знову? Вже сто разів проговорювали…
– Значить, треба в сто перший раз! – стояв на своєму Денис.
– Добре, – приречено погодилася Оксана. – Ти говорив, що Максим у подібних випадках мислив би так. Перше: чи винен ти і чи вимагав у Жабинського гроші? Признайся собі.
– Ні, – вкотре за день заявив Денис.
– Друге: ти зовсім ні в чому не винен і жодним чином не причетний до цієї історії?
– Ні,
