з вечора. Максим, наділений багатою уявою, охрестив би їх чимось типу паркових демонів.
– Денис Черненко – ти? – перепитав демон, який стояв просто перед ним: високий, коротко стрижений хлопець років шістнадцяти в плащі з піднятим коміром.
– Ні, я Бетмен, – відповів той. – Людина-кажан.
– Зараз, пацан, ми з тебе людину-мумію зробимо, – відповів інший демон, той, який стояв ліворуч.
Наче збираючись виконати свою погрозу, він ступив крок до Оксани.
– Я закричу, – попередила вона.
– Давай, кричи, – дозволив демон у плащі. – Поки тебе почують, поки добіжать… хвилин десять у нас буде мінімум. А знаєш, що грамотні в таких справах люди можуть зробити з такими, як ви, навіть за п’ять хвилин?
– Чого треба? Хто ви такі? – запитав Денис. – Тільки зачепи її, хто б ти не був, і побачиш, що такі, як я, можуть зробити за три хвилини!
– Так, Бобе, він мені набрид! – другий демон замахнувся.
– Не смикайся, Ромео, – промовив Боб, і Ромео опустив руку. – Молодець, тримаєшся. Не бійся, ми закони знаємо. Якщо пацан з дівкою гуляє – не чіпаємо. Був би сам, Ромео б на тобі точно виспався просто тут, на алеї. Значить, слухай сюди, людина-кажан: ти винен Костику Жабі двісті зелених папірців. Правда?
– Нічого я йому не винен! – огризнувся Денис. – Це він вас прислав?
– Не таким великим виріс цей перець, аби нас кудись присилати, – гмикнув Боб. – А ти, пацан, правду кажеш. Нічого ти Костику Жабі не винен.
– Як так? – здивувався від несподіваної заяви Черненко.
– Отак, – в тон йому відповів Боб. – Бо той, хто винен Жабі, автоматично стає винний нам. Адже цей лох нам по життю винен. Його боржники – наші боржники. До завтра бабок не буде – не буде і другого попередження. Все ясно?
У Черненка перехопило подих.
– А… ми ж… До понеділка термін… Домовлялися…
– З нами ти ні про що не домовлявся, – процідив крізь зуби Боб. – О’кей, нехай буде не завтра, а неділя. Рано… тут, у парку. Приносиш двісті баксів. І з вогнем не жартуй, ми від самого будинку твоєї мавпочки вас пасемо. Спочатку до неї в гості прийдемо.
– Хто мавпочка? Ану повтори!
Денис стиснув кулаки, та Оксана в свою чергу стиснула його за лікоть з усієї сили.
– А ти нічого, – визнав Боб. – Розрахуєшся – поговоримо. Може, з нами тусуватимеш… Все, молодняк, до неділі.
Коли паркові демони зникли в темряві так само, як з’явилися, Черненко не стримався і зробив те, чого за весь час знайомства при Оксані жодного разу не робив: почав голосно лаятися. Правда, загнувши кілька пасажів, зупинився, буркнув вибачення. Та Оксану це зовсім не збентежило – вона ж розуміла ситуацію.
– Отак, значить, – видихнув Денис. – Ну, які будуть думки? Що сказав би із цього приводу наш великорозумний Максим Білан?
Відповіддю була трель мобільника в Оксаниній кишені. Вона витягла
