живе в інших містах. А київські не живуть у нашому районі, це я від Білана колись чув.
Не маючи жодної надії, вони знову набрали номери Білана-старшого та Білана-молодшого. Нічого не змінилося: телефони мовчали. Допомоги чекати не було звідки.
Звичайно, ми, на відміну від Дениса та Оксани, знаємо, що трапилося з мобільним телефоном голови сімейства Біланів і чому він не відповідає. Але куди, в такому разі, подівся Максимів телефон?
Або краще так: куди ж подівся сам Максим?
8. Під землю
Цей ранок почався для Максима Білана значно цікавіше, ніж для його друга.
Домовившись з Катею Котовською перевірити, чи справді можна зі звичайного міського підвалу пройти в легендарні одеські підземні лабіринти, хлопець погодився: краще нічого не говорити про їхні наміри старшим. По-перше, не пустять. По-друге, почнуть казати, як це небезпечно, і взагалі – подібні плани можна розладнати вже одним цим «по-перше». Хоча Білан вважав за потрібне про всяк випадок повідомити кого-небудь і обмовився про це Катерині, дівчина тут же почала кепкувати з нього, називаючи боягузом. Такого ставлення Максим допустити не міг.
Їхні родичі й родина Котовських жили в центральній частині Одеси. Максим до цього часу бував у Одесі лише раз, і то дуже давно, ще коли ходив до молодших класів. Тому, звичайно, мало що пам’ятав. Але тепер знав, що район, де вони опинилися, називається Ближні Млини і колись вважався околицею. Тепер же, коли Одеса дедалі розросталася вздовж берега Чорного моря, Ближні Млини були якщо не самим центром, то вже й не на околиці. Неподалік, як розказала Катя, був міський іподром. А за ним починалася так звана Мала Одеса.
Сказати чесно, ранком Білану вже не дуже хотілося лізти кудись під землю. Навпаки: скориставшись нагодою, він краще походив би містом, прогулявся б по оспіваній у різних піснях Дерибасівській вулиці, глянув би, як виглядає зблизька знаменитий Одеський оперний театр, пройшовся б до пам’ятника першому одеському градоначальникові- Дюку де Рішельє, а потім спустився чи не найдовшими в Україні, якщо не в цілому світі, Потьомкінськими сходами вниз до морського порту. Але довести зухвалому дівчиську, що кияни теж не в тім’я биті, він вважав справою своєї честі.
Черненко – той би ще вчора поліз у ті підземелля.
Нічого, подумав Максим, допиваючи чай. Завтра субота, вихідний день, і нехай мама з тіткою Людою сидять удома й квокчуть над гіпсом дядька Джона. Вони з татом точно підуть прогулятися Одесою.
– Ти кудись зібрався? – поцікавився Білан-старший, коли Максим почав одягатися.
– Ага. Вчора з цією дівчиною, Катею, домовилися, вона мені якісь цікавинки покаже, – Максим не сказав правди, але при цьому й не збрехав. Бо, зрештою, підземні ходи – це справді цікавинки.
– Давайте, давайте, – пожвавився тато. – Я тебе, синку, коли чесно, в жіночій компанії якось не бачив. Усе зі своїм дружбаном-суперменом у різні історії влазите… Тобі пора б уже якось з дівчатками дружити, чи щось таке…
Подібні заклики
