style="font-size:15px;"> Київський літописець, який проживав і, ймовірно, виріс в околицях Києва, явно глузує з процедури купання, поширеної у північних районах сучасної Росії та Скандинавії. Набагато суворіше він ставиться до старих дохристиянських звичаїв своїх земляків, які він вважає варварськими. «А древляни, – пише літописець про колишніх зверхників Києва, – жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». За словами літописця, інші слов’янські племена грішили тою самою поведінкою. «І весіль не бувало в них, – повідомляє він, – а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси й на всякі бісівські пісні і тут умикали жінок собі, – з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві й по три жони».
Було б помилкою вважати літописний опис слов’янських шлюбних традицій (або їхньої відсутності) радше нормою, ніж відхиленням. Київський літописець був ревним християнином більш пізнього періоду і, звичайно ж, боровся проти всіх відхилень від християнської моралі й фокусував увагу на ігрищах молоді як на явищах, що суперечили усталеному інституту шлюбу. Ібрагім ібн Якуб, мавританський єврей із Кордови, який відвідав землі західних слов’ян у середині Х століття, вважав слов’янські шлюби міцними, а отримання посагу – одним із головних способів нагромадження багатства. Однак він зазначав, що й від юнаків, і від дівчат вимагалася наявність сексуального досвіду ще до весілля. «Їхні жінки, коли вийдуть заміж, не чинять перелюбу, – пише Ібн Якуб, – але дівчина, коли закохається в того чи іншого чоловіка, іде до нього та вгамовує свою пристрасть. Якщо чоловік одружується з дівчиною і виявляє, що вона незаймана, то каже їй: „Якби в тобі було щось хороше, то чоловіки б тебе хотіли й ти б напевно знайшла когось, хто зняв би твою цноту“. Потім він відправляє її назад і стає вільним від неї».
Про слов’ян до Х – ХІ століть відомо дуже мало. Те, що ми знаємо, за великим рахунком, походить або від їхніх ворогів – візантійців та готів, або від християнських ентузіастів пізніших століть, таких як київський літописець, який бачив у слов’янах лише носіїв язичницьких забобонів. Обидва види джерел змальовують їх як варварів, які борються проти християнської імперії чи християнського віровчення та традицій. Не поміченим літописцями та значною мірою невідомим для нас залишається процес їхнього, переважно мирного, освоєння Східної Європи, що розпочалося від їхньої батьківщини, частина якої знаходилася у північно-східних регіонах сучасної України, і сягнуло аж до Балкан на південь, за Віслу й до Одеру на захід, до Балтійського моря на півночі та до Волги й Оки на сході. Слов’яни були хліборобами, які йшли слідом за навалами кочовиків, котрі зазвичай не знали, що робити із землею, яка не була степом і не підходила як пасовисько для їхньої худоби. Розселення слов’ян було повільним і здебільшого мирним, а його наслідки виявилися довготривалими.
Розділ 3
Вікінги
