редакції новин, виголосив довгу тираду про те, що йому вже несила це терпіти й краще померти, а тоді влігся на підлогу.
А одного разу фотограф показав йому світлину черниці, яка хлюпалася в озері Ері у своїй рясі.
– Що ти про це думаєш? – запитав мене Джон. Підступне запитаннячко. Цікаво, а йому подобається?
– Гм, вона цікава? – припустила я.
– Ні, – відповів Джон. – Це кліше.
А потім роздер фотографію на дрібні клапті й висипав їх до ніг фотографа.
Джон був дуже суворим. Поряд із ним і ми поступово ставали такими. Він належав до того типу керівника, який змінює вас назавжди. І багато років потому ти все ще відчуваєш відбиток, який залишився у твоїй душі, – як і шрами. Він став редактором газети у віці 29 років. Люди, які з ним працювали, зазвичай характеризували Джона одними й тими самими словами: мінливий, вимогливий, розумний, безстрашний, запальний, діловий, грубий. Вони називали його «хрестоносцем, який прагне здолати корупцію», чоловіком, який прославляє правду й нікого не боїться.
Джон стояв за нас горою. Я часто чула, як він волав у слухавку: «Це мої репортери! Якщо у вас проблеми з моїми репортерами, у вас проблеми зі мною!»
Кінець проблем.
Коли я була ще зовсім «зеленою», якось один репортер перекинув на мене роботу, що її мав зробити, але не хотів. Це означало, що мені доведеться працювати допізна, а я вже мала завдання написати матеріал про міську раду. Я сиділа за робочим столом та витирала сльози.
– Бретт, а йди-но сюди! – гукнув Джон.
Він закликав мене стати більш непохитною. «У моїй редакції не плачуть», – проревів він. О, якби ж то він знав, скільки сліз пролилося в його редакції!
– Не дозволяй людям собою маніпулювати, – кричав він.
Дивно, але коли я вийшла з його кабінету, то вже почувалася набагато краще, неначе він налив мені порцію «еспресо хоробрості». А потім Джон зателефонував тому репортерові, і я щосили намагалася не усміхнутися, поки він кричав у слухавку. За кілька хвилин працівник підійшов до мого столу і, не дивлячись мені в очі, попросив віддати його завдання. «Джон сказав, що ти можеш іти додому», – сказав він.
Джон дбав про «правильні» речі. Завдяки йому я засвоїла, що людина ніколи не буває надто «маленькою», щоб не мати значення, і водночас не буває надто «великою», щоб не почуватися вдячною.
Я пропрацювала з ним лише півроку, коли одного дня – тоді в нас якраз був дедлайн – задзвонив телефон. Під «тривожним дзвінком» уже сидів інший молодий працівник. Той дзвінок уже от-от мав затихнути, коли секретарка простягла мені аркушик із номером телефону та незнайомим ім’ям. Я зателефонувала за цим номером, і на тому кінці мені відповів Джон Ґрінмен із «Beacon Journal». Він не мав жодного стосунку до матеріалу, над яким я саме працювала, тож я сказала, що в мене дедлайн, і поклала слухавку.
А тоді мене приголомшила думка: «О ні, я щойно власноруч
