побачила фото чоловіка в газеті, вона почувалася просто жахливо. «Те, що з ним трапилося, – це не по-людськи, – зауважила вона. – Ми хотіли, щоб він відчув людяне ставлення до себе».
Хто така Ліза?
– Я просто касирка, – знизала вона плечима.
Просто?
Її завдання – стежити за своєчасною оплатою рахунків. Вона ніколи не бачить облич пацієнтів – тільки цифри.
Коли вона прочитала історію Марті разом із колегами, які працювали в невеличкому тісному кабінетику над комірчиною, жінки відразу кинулася до керівництва. Ліза зробила копію газетної статті й віддала її Кімберлі Рід, завідувачці відділення протезування. А одна з її колег розшукала Марті. Усі жінки з верхнього поверху – Шерон Спейтс, Аліда Ван Горн, Ірен Фланік, Роуз Джонсон та Аннетт Філліпс – хотіли допомогти Марті, щоб він знову міг грати з сином у бейсбол і годувати маленьку донечку з пляшечки.
Завдяки їхній наполегливості та відданості справі Марті отримав «руку робота», що коштувала 58 тисяч доларів, абсолютно безкоштовно.
Телекамери фіксували, як Марті випробовує свою нову руку – бере серветку, ставить підпис, піднімає пляшечку. Однак їх уже не було, коли Марті дякував жінкам, завдяки яким усе це стало можливим. Жінки охали й ахали, коли він підійшов до них, щоб показати руку.
– Ви просто чудові, і це неймовірно! – сказав Марті. – Ви надзвичайні!
Марті невпинно згинав і розгинав кисть, розповідаючи, яка вона сильна, бо витримує навантаження у 22 фунти.
– Ану зроби те, що полюбляють робити всі чоловіки, – почешись, – пожартувала Ліза.
– Не цією рукою, – засміявся Марті.
Він засукав рукав, щоб показати протез.
– Боже, та вона прекрасна! – сказала Ірен.
– Це більше, ніж я міг би собі уявити, – мовив Марті.
Усі ледве могли стримати сльози.
Він пообіцяв, що якось прийде до них разом із дружиною та дітьми, а тоді підняв свою руку й помахав нею на прощання – легко й природно.
Урок 6
Дай іншим ще один шанс справити гарне враження
Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження».
Дякувати Богові, люди, які траплялися в моєму житті, були досить милосердними, щоб давати мені вдосталь «других шансів».
Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакції новин, щоб зустрітися зі своїм куратором, на мені була чорна блузка з блискучими сріблястими смужками, мереживним гофрованим комірцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повітряні кульки. Біла фатинова спідниця, чорні панчохи та сліпучо-білі туфлі доповнили ансамбль. Шкода, що ніхто не викликав «модну поліцію», щоб мене заарештували за цей «злочин».
Два роки потому я повернулася до редакції – на співбесіду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйозність
