Усе залежить тільки від тебе, не від інших. Ніхто, крім тебе, не є відповідальним за створення твого резюме, забезпечення роботою, що кидає тобі виклик, або ж наповнення стандартного робочого дня сенсом.
Перш ніж отримати роботу своєї мрії – авторкою газетної колонки, – я завжди говорила іншим: «Я колумністка без колонки». Це допомагало мені дивитися далі – і бачити те, що за межами моєї посади репортера, бачити роботу, про яку мрію. Мені дуже подобаються рядки відомої поетки Люсіль Кліфтон: «Не зважай на те, як тебе називають інші. Зважай на те, що говориш у відповідь ти». А це вже залежить виключно від тебе.
Коли я була маленькою, у нас була сусідка Тельма, яка працювала на лікарняній кухні. За віком вона була така, як і моя мама, і я дуже їй співчувала, адже вона пропрацювала там усе життя, щодня вдягаючи рожеву уніформу та сіточку для волосся. Аж доки я не зрозуміла дечого. Її посада, імовірно, називалася «помічник кухаря», однак Тельма вкладала в це «ім’я» набагато більше. Її пироги мали найкращу скоринку в місті. Такі от ласощі для пацієнтів! Байдуже, яку назву мала її посада, – Тельма вважала себе пекарем.
Я згадала про Тельму, коли мене попросили виступити з промовою на церемонії вшанування працівників клівлендської клініки, які пропрацювали там понад 25 років. Цей вечір міг бути страшенно нудним, однак водночас він міг бути й чимось більшим, аніж низка рукостискань, спалахи фотокамер та вручення нагородних годинників. Це міг бути банальний захід, на якому виголошують однакові слова подяки 200 працівникам. Вони могли стати численними коліщатами однієї велетенської медичної машини, що нею була клівлендська клініка.
Натомість захід нагадував момент відкриття скрині зі скарбами, що була наповнена чимось значно ціннішим, аніж коштовності. У кожній людині бачили те, ким вона є, – рятівника чужих життів, того, хто робить життя пацієнтів, їхніх родичів та власних колег кращим.
Усі вони почали працювати в клініці ще до появи комп’ютерів, коли рахунки друкували вручну, медсестри носили білі чепчики і ніхто не платив за паркування. Тоді кабінети лікарів нагадували ліфти, а деякі й справді розташовувались у старих ліфтах.
На заході з нагоди їх ушанування ніхто не міг відрізнити лікарів від представників молодшого медперсоналу. Не мало значення, хто ким працює чи скільки заробляє. Цього вечора всі були рівні. Кожен із них присвятив роботі в клініці 25 років свого життя. У програмі презентували біографії працівників, однак це зовсім не було схоже на перелік у резюме. Говорили лише про важливе: Завжди життєрадісна. Приємний співрозмовник. Заряд енергії. Прекрасний оповідач. Скромна.
Ще в програмі згадали про те, що одна жінка – координаторка ракового центру – часто затримувалася на роботі, щоб скласти зручний графік для пацієнтів. А чоловік, який фактично був прибиральником, не просто прибирав кабінети, а й допомагав відвідувачам знайти дорогу до необхідного місця. Пожежник був не «просто» пожежником. То був справжній «будильник» у людській подобі, який
