одному крилі форту містилися поліційне управління острова, в’язниця та арсенал, в інших приміщеннях – урядові офіси й апартаменти президента та інших державних службовців.
Ми зійшли нагору парадними сходами в приміщення чергового, і Воллі провів мене через бічні двері в довгий коридор, потім – сходами вниз у ще один коридор, а звідти – знову вниз нескінченними кам’яними сходами. Я раніше ніколи не був унизу, і мене охопила цікавість. Мури тут мали, либонь, футів двадцять завтовшки. Це, певно, була колись порохівня. Мені здавалося, що за одними з цих товстих дубових дверей, оббитих залізом і потемнілих від часу, на мене чигає Франкенштайн або якесь інше страховище. Ми зайшли в останні з цих дверей, і за ними, як виявилося, чатував не Франкенштайн, але й не менш бридка потвора в особі інспектора Дейлі. Він дожидав нас у товаристві ще одного констебля. Я відразу ж помітив, що при боці в них висіли пістолети. Кімната була порожня, якщо не брати до уваги дерев’яного столу та чотирьох стільців. Стіни були кам’яні, нефарбовані, підлога теж була викладена з каменю. Двері під аркою в задній частині кімнати вели до камер. Освітлювали кімнату голі лампочки на сто ватів, які звисали з чорного електричного дроту, протягнутого між сволоками.
На столі лежав мій карабін. Я здивовано втупився в нього.
Воллі зачинив за мною дубові двері.
– Містере Флетчер, це ваша зброя?
– Ти чудово знаєш, що цей карабін належить мені, – сердито відповів я. – Яку, в біса, гру ти затіяв, Дейлі?
– Гаролде Делвіле Флетчер, я вас заарештовую за незаконне володіння вогнепальною зброєю категорії А. Не маючи ліцензії, ви зберігали в себе автоматичну гвинтівку типу FN, серійний номер 4163215.
– Ти схибнувся, – сказав я і засміявся.
Мій сміх йому не сподобався. Слабкі маленькі губи під його вусами випнулися, як в ображеної дитини, і він кивнув своїм констеблям. Вони, мабуть, заздалегідь дістали інструкції і вийшли крізь дубові двері.
Я почув, як клацнув засув, і ми з Дейлі залишилися сам на сам.
Інспектор стояв досить далеко від мене, через усю кімнату, але я почув, як він розстебнув кобуру.
– А Його Ясновельможність знає про твої витівки, Дейлі? – запитав я, ще всміхаючись.
– Його Ясновельможність покинув Сент-Мері сьогодні о четвертій годині пополудні, щоб узяти участь у конференції голів країн Співдружності в Лондоні. Його тут не буде аж два тижні.
Усмішка на моєму обличчі згасла. Я знав, що це правда.
– А тим часом я маю підстави вважати, що наша держава в небезпеці.
Тепер він усміхався тонко й лише губами.
– Перш ніж ми підемо далі, я хочу, щоб ви переконалися в серйозності моїх намірів.
– Я тобі вірю, – сказав я.
– Я маю тебе у своєму цілковитому розпорядженні два тижні, Флетчере. Ці стіни дуже грубі, і ти можеш кричати, скільки тобі заманеться.
– Ти бридка купа лайна, ось ти хто!
– Ти маєш
