Ніл мав вигляд бравого солдата з ледь закучерявленим брунатним чубом, що був зачесаний угору, відкриваючи досить низький лоб. Коли, за своїм звичаєм, він промовляв фразу «Так заведено», ті, до кого він звертався, зневажливо думали: «Ти тільки й спроможний робити, як заведено, на більше тебе не вистачає!» Але вони помилялися. Попри свій позбавлений будь-якої уяви вигляд, інспектор Ніл був мислителем, наділеним багатою фантазією, й один із його улюблених методів розслідування полягав у тому, що він висував кілька найнеймовірніших версій і приміряв їх до людини, яку на той час допитував.
Міс Ґріфіт, яку він відразу обрав непомильним оком як найімовірнішу особу, котра зможе чітко й вичерпно розповісти йому про ті події, унаслідок яких він тепер сидів там, де сидів, щойно покинула кабінет, справді надавши йому надзвичайно стислий звіт про те, що тут сталося вранці. Інспектор Ніл обміркував чотири досить неординарні причини, які могли б спонукати найавторитетнішу особу в кімнаті друкарок підсипати отруту у вранішній чай свого працедавця, і відкинув їх усі як малоймовірні.
Він подумки охарактеризував міс Ґріфіт як: (а) особу, що не в змозі когось отруїти, (б) жінку, що не закохана у свого начальника, (в) особу, що не виявила жодних ознак психічного розладу, (г) людину, яка не має звичаю довго тримати на когось злість. Ці аргументи справді вилучали міс Ґріфіт із числа підозрюваних, зберігаючи її лише як джерело точної інформації.
Інспектор Ніл подивився на телефон. Він чекав на дзвінок із лікарні Святого Юди, який міг тепер пролунати в будь-яку мить.
Звичайно, не можна було виключати, що несподівана хвороба містера Фортеск’ю пояснювалася якимись природними причинами, але ні доктор Айзекс із лікарні Бетнел-Ґрін, ні сер Едвін Сендімен із Гарлі-стрит так не думали.
Інспектор Ніл натиснув на кнопку дзвінка, дуже зручно розташовану біля його лівої руки, і наказав, щоб до нього запросили персональну секретарку містера Фортеск’ю.
Міс Ґросвінор уже трохи змогла відновити свою величну поставу, але не зовсім. Вона увійшла до кабінету з досить боязким виглядом, без тієї лебединої грації, з якою зазвичай ходила раніше, і відразу категорично заявила:
– Я цього не робила!
Інспектор Ніл промурмотів з умисним сумнівом у голосі:
– Справді?
Він указав на стілець, на якому мала звичай сидіти міс Ґросвінор із блокнотом у руці, коли містер Фортеск’ю викликав її, щоб продиктувати якісь листи. Тепер вона сіла неохоче й подивилася на інспектора Ніла з тривогою в погляді. Інспектор, чия уява мандрувала від гіпотези до гіпотези – зваблення? шантаж? – уявляючи собі цю платинову блондинку на лаві підсудних, дивився на неї поглядом, який здавався заспокійливим і злегка дуркуватим.
– У чаї нічого шкідливого не було, – сказала міс Ґросвінор. – І не могло бути.
– Зрозуміло, – сказав інспектор Ніл. – Будь ласка, назвіть ваше ім’я й адресу.
– Ґросвінор. Айріні Ґросвінор.
