телефон. Інспектор Ніл підняв слухавку. Вираз його обличчя трохи змінився.
– Лікарня Святого Юди?
Він кивнув головою міс Ґросвінор і повідомив їй, що вона може йти.
– Це поки що все, дякую вам, міс Ґросвінор.
Міс Ґросвінор поквапно покинула кабінет.
Інспектор Ніл уважно дослухався до звуків тонкого, без будь-яких емоцій голосу, що говорив до нього з лікарні Святого Юди. Слухаючи той голос, він нашкрябав олівцем кілька таємничих знаків у куточку блокнота, що лежав перед ним на столі.
– Кажете, помер п’ять хвилин тому? – запитав він. Погляд його впав на ручний годинник на зап’ястку. «Дванадцята година сорок три хвилини», – занотував він у блокноті.
Голос без емоцій повідомив, що доктор Бернсдорф хоче особисто поговорити з інспектором Нілом.
– Гаразд. Кличте його сюди, – сказав він тоном, який, либонь, шокував своєю безцеремонністю власницю тонкого голосу, що промовила ім’я доктора Бернсдорфа з глибокою шанобливістю.
Після цього у слухавці почулося клацання, гудіння й далекий шепіт, наче там розмовляли якісь привиди абощо. Інспектор Ніл терпляче чекав.
Потім без будь-якого попередження пролунав густий бас, який примусив його відвести слухавку від вуха на дюйм або два.
– Вітаю тебе, Ніле, старий стерв’ятнику. Ти знову харчуєшся своїми трупами?
Інспектор Ніл і професор Бернсдорф із клініки Святого Юди познайомилися під час розслідування справи про отруєння понад рік тому й відтоді зберегли дружні стосунки.
– Наш чоловік помер, так мені повідомили, докторе.
– Так, він справді помер. Ми вже нічого не могли вдіяти на той час, коли його сюди доставили.
– І яка ж причина смерті?
– Ясна річ, ми зробимо розтин тіла. Дуже цікавий випадок. Справді дуже цікавий. Я радий, що мені довелося мати з ним справу.
Професійна втіха, яка пролунала в густому басі професора Бернсдорфа, підказала інспектору Нілу принаймні одну річ.
– Судячи з твоїх слів, не думаю, щоб ти вважав цю смерть природною, – сухо зауважив він.
– Жодного собачого шансу на те, що він помер природною смертю, – енергійно підтвердив доктор Бернсдорф. – Я, звісно, кажу неофіційно, – докинув він із запізнілою обережністю.
– Звичайно, звичайно. Щодо цього не сумнівайся. Його отруїли?
– Безперечно. Більше того, знову ж таки неофіційно, тільки між нами двома, я готовий побитися об заклад, що знаю, якою отрутою його отруїли.
– Справді? Якою ж?
– Таксином, мій хлопче, таксином.
– Таксином? Ніколи не чув про таку отруту.
– Я знаю, що ти про неї не чув. Це вкрай незвичайний випадок. На диво незвичайний. Я й сам ніколи б її не виявив, якби мені не довелося мати з цим справу три або чотири тижні тому. Кілька дівчаток зготували чай для своїх ляльок – вони зірвали ягоди з тисового дерева й укинули їх у чай.
– То оце і
