Гуляща! Розпусниця! Зрадливиця!
Якими тільки словесами не вибухав за згадки про Амалію Сошенко, про ту Амалію, з якою ще вчора збирався йти під вінець. Сліпець! Як добре, що хоч своєчасно прозрів і побачив, хто така насправді кралечка Амалія. Тараса ж ні в чому не винив – не він ходив на побачення до Амалії. Амалія, втративши стид і страм, сама до нього бігала на квартиру, де невдовзі навіть почала залишатися й на ніченьку…
Жах, жах та ще й жахота! Невже такі дівчата ще водяться на світі білому, вдаючи з себе невинних ягничок, а самі тим часом у гречку – стриб-стриб! От стерва! І вродиться ж така!
А де ж твоя дівоча цнота, незайманість, де твоя честь дівоча незаплямована? Не знаходячи відповіді, зрештою накотився на Тараса:
– Як ти міг… Ми ж друзі. Чи не побратими. А ти… Я збирався на ній женитись, а вона… Тихцем до тебе бігає. І навіть залишається у тебе на ніч. І ти її не виштурхав у плечі?
– За віщо?
– А вона ж зрадила мене, твого друга.
– Та чи вона твоя власність, Йване… Була твоєю, стала моєю… Що ж тут такого. А я з нею спізнав – уперше! – рай! І вперше повірив, що рай на землі є, якщо там є такі дівчата. А женитись на ній, на відміну від тебе, я їй не обіцяв. У нас – вільна любов!
– Що ти говориш? Хіба це любов? Це ж… це ж б-блуд! Бо як не женитись на дівчині, то для чого тоді з нею і кохання затівати…
В істориків збереглися дані, що Тарас і Амалія ще досить довго зустрічалися, але Шевченко з німкенею так і не одружився – хоча буцімто й обіцяв із нею побратися. (Прегарненька німкеня йому таки подобалась, принаймні на початку їхнього знайомства). Та діло далі флірту так і не просунулося. Що ж до Сошенка, то він таки взяв би шлюб із Амалією, якби вона не виявилася шелихвісткою. Чи, принаймні, була б твердою у своїх намірах; вона належала до тих красунечок, яким сьогодні подобається один, а завтра інший… Була вона сиротою, мешкала в Сошенка, якому так успішно наставила роги, хоча він і збирався з нею побратися, але… Він був значно старший (Амалія називала його позаочі «дідом»), тож молодому та хвацькому Тарасу – і на вроду він був гарніший од свого приятеля, – легко пофортунило відбити в Івана його нестійку подругу. Шевченко – парубок удатний! – таки захопився Амалією, але…
За спогадами Чужбинського[3] та Чалого, Шевченко в ранній юності хоч і упадав за дівчатами, але не мав наміру – принаймні, до заслання – женитися, тому й серйозних зв’язків із жінками у нього тоді не було, хоча жіноче товариство він таки любив. Та не все так виходило, як гадалося.
«Як молоді люди, – писав Чужбинський, – почнемо було з ним (із Шевченком. – В. Ч.) розмову, і варто було лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже”».
Жінок (як і дівчат) він знав і далебі інших…
Про красуню, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло
Це Дмитро Чуб у своїй праці «Живий Шевченко» висловився
