Траяна, шведської королеви Христини, а також статуї героїв античної міфології та алегоричні зображення природних явищ і відсторонених понять – «Ніч», «Полудень», «Ранок», «Захід», «Навігація», «Астрономія», «Світ і достаток», одна з найкращих статуй – «Амур і Психея». Спершу в парк можна було потрапити тільки на запрошення самого царя, але згодом вже дозволяли гуляти без запрошення Петра I, але «пристойно зодягненій публіці». Згодом парк став улюбленим місцем гулянь і розваг, де навіть влаштовували оглядини купецьких дівок на виданні. З обох боків алей вишикувалися купчихи з дочками, а повз них проходжувалися молоді купчики, вибираючи собі наречених. Звісно ж, «каждая мамаша старалась разодеть свое чадо». У галереях на березі Неви під час урочистостей накривали столи і влаштовували танці. А знамениті решітки почали з’являтись у Літньому саду починаючи з 1771 року. Огорожу називали «изумительной по совершенству пропорций» і взагалі – «лучшей в мире». 36 гранітних колон, на яких установлено вази та урни, з’єднує фігурна решітка, прикрашена позолоченими деталями…
«Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час «білих» літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашали його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, «фігурну клясу», але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував «солодко усміхнених богинь» і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі «надзвичайна схожість з оригіналом», але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалево-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури» (Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994).
«Влітку 1835 року в житті Тараса настала подія, що внесла в його душу і промінь надії на краще, і цілу гаму незнаних йому доти радощів, а разом із ними й нових, ще глибших, смутків і ще болісніших за давні переживань. Під час одного із звичайних своїх рисувальних «сеансів» у Літньому саду звернув він на себе увагу якогось незнаного пана, що поцікавився поглянути, як хлопець рисує. У розмові виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академії й земляк Шевченка, родом із близького до Вільшаної й Керелівки Богуслава, де Тарас, як ми знаємо,
