російських підданих. Випровадив він і козачка Тараса Шевченка – разом із його панами-росіянами. Павло Енгельгардт утік одним з перших, кинувши на свого «комісара» (управителя) слуг, а той… Той не міг у тій веремії революційній дістати потрібну кількість коней, тож багато хто з Енгельгардтових слуг мусили йти в обозі пішки. І серед них – Тарас Шевченко.
Був кінець лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусили часто йти пішки і під час тієї мандрівки взуття у Т. Ш. подерлося, і він терпів од холоду». На одному чоботі, й без того добре підтоптаному, відірвалася підошва й швидко геть відпала. І Тарас, щоб не відморозити ніг, мусив раз по раз переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Зрештою, це набридло солдатам-конвоїрам, які супроводжували Енгельгардтових слуг, і один з них, заматюкавшись смачно, вдарив хлопця по шиї…
Дорогою довелося всього натерпітися, навіть іноді ночували по тюрмах на етапі, але гнали їх до російських володінь (як казали, до Московщини) чи не підбігом. Мандрівка була довгою, виснажливою, крім холодриги дошкуляв голод, і слуги вже ледве-ледве переставляли ноги, доки дісталися Московщини. Деяких солдати кинули в дорозі напівживих.
«На тім світі дійдете, – сказали їм. – А на цьому – давай, давай!.. Ми не хочемо через вас під лядські кулі потрапляти!.. Женуться за нами ляхи, яко хорти…»
Про ту тяжку мандрівку, втечу з Польщі до Московії, Тарас згадає у 1838 році в поемі «Катерина»:
…шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати!
Знаю його, знаю!
Поміряв і я колись —
Щоб його не мірять!
Розказав би про це лихо,
Та чи то ж повірять?
Слуги пана Енгельгарда, втікаючи з повсталої Варшави, долали ту тяжку зимову дорогу вже напівживими. Пан утікав у ґринджолах з халабудою зверху, що захищала його од снігу та вітру, та ще й закутавшись у шубу, а ось тим перепадало, кому не вистачило місця на возах з панським добром чи й у санях. Як і Тарасу, їм випало втікати на своїх двох за панським обозом, тож натерпілися. Особливо Тарас, взутий в один чобіт. Другий швидко розпався, підошва відпала і десь загубилася в снігу, тож чобіт довелося кинути в дорозі, а босу ногу замотувати ганчір’ям…
Але як не намотуй те ганчір’я на ногу, як не зв’язуй його мотуззям, воно – чи й багато встигнеш пройти, провалюючись в кучугурах, – сповзає з ноги, його знову і знову доводиться перемотувати. А доки перемотає, відстане від обозу, тоді надсилу доводиться, долаючи завію, наганяти обоз, а доки наженеш, ганчір’я з ноги знову розмотається – кату своєму такого не побажаєш… А нога вже так змерзла, червоно-синя, що й не відчував її, була наче дерев’яна, а треба було брести, провалюючись у сніг та долаючи спротив вітру крижаного, брести й брести, аби не відстати від обозу й не загубитися в степу, де – чути було – сіроманці вили… І Тарас брів сніговими заметами у хвості обозу панського, брів із такими, як і сам, бідолахами, яким не дісталося місця на санях чи на возах… Брів, кваплячись
