завжди така, бо не знає, що таке бути печальною чи сумною:
– Не горюй, любий, це сьогодні ти козачок, бо хлопець ще, а як дасть пан Біг, виростеш, то неодмінно станеш справжнім козаком.
Його вперше тоді було названо любим. І ким названо – такою дівчиною! Названо самою Дунею-чорнобривкою, тож він вигукнув, аби хоч якось вирости в її небесно-синіх весняних оченятах, таких завше теплих і ласкавих:
– Зате я вмію танцювати козачок!.. Справді-справді, – додав, бо здалося, що в її очах майнула легенька недовіра. – Ось глянь…
І дійсно пустився перед нею в якийсь танок, в лад притупуючи та ляскаючи руками, і здалося, що в ту мить його, трохи аж вайлуватого, наче хто завів.
Дуня була в захопленні.
– Я й не відала, що ти такий танцюрист.
– Я ще й гопак умію танцювати. Ось дивись…
Але тут він зробив не зовсім зграбний рух, хитнувся і, не втримавши рівноваги, упав їй на груди – своїми грудьми. А падаючи, схопив її обіруч в обійми, аби втриматись на ногах, тож обійми у нього вийшли якісь мимовільні і такі негадано-швидкі, що Дуня, аби він і справді не впав, теж схопила його обіруч у свої обійми.
І як вони обнялися й притислися одне до одного грудьми – він до неї своїми, вона до нього своїми, – то стояли так якусь мить сполошені і злякані од того, що лучилося, та бентежно слухаючи, як сполошено гупають їхні серденька…
Такого з ним ще не траплялося – за всі його дотеперішні шістнадцять літечок, а з нею – у її чотирнадцять – і поготів. Такого не лучалося, щоби з парубком, серед білого дня та ще й на очах у перехожих – о боги, який жах! – обійматися…
Лучилося сіє – о, яка незвичайна й хвилююча подія в житті юного Тараса! – у Вільні. У травні 1828 року помер у Вільшані Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської імперії Василь Енгельгардт. Три нешлюбні його сини – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, десь 50 000 кріпаків «мужеска і женска пола», будинки в столицях та різні коштовності, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було ліку.
Поручику Павлові Енгельгардту дісталися маєтки на Звенигородщині. Отримавши керелівських кріпаків, Павло Енгельгардт велів управителеві своїх маєтків «набрати хлопців» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахівниками і навіть знайти одного здібного до малювання, щоб «благословити його на покоєвого маляра». І звичайно ж, набрати підлітків ще й у козачки.
Ось тоді син керелівського кріпака Тарас Шевченко і потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертівся на панській кухні – чистив і мив різне начиння, носив дрова, виливав помиї – не тяжка праця, але дуже вже одноманітна. Хотілося малювати – те хотіння в Тараса було звідколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило віддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав і присісти. До всього ж Тарасів пан Павло Енгельгардт мав їхати на службу до Вільна, потім до Варшави, де служив у лейб-гвардії уланського полку і де слуги мусили знати польську мову.
Козачка
