вмовкла, і більше ні до отця, ні до неньки не озивалася. Як замкнулась у собі. Щось із нею таке почало коїтися. Майже не спала, ночами сиділа біля вікна в сорочечці, з розпущеним волоссям, і хто проходив тоді мимо будинку о. Григорія, з жахом казатиме, що з вікна його визирає ночами відьмачка. Ще й виспівує, як ніч місячна:
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому!
Світи йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же він іншу має,
То й зайди за хмари!
І хто не чув у селі, як попівна журно-журно виводила темними ночами і цим лякала забобонних селян, бо хто ж серед ночі, як хрещений люд спить, та співає:
Посіяла огірочки
Близько над водою,
Сама буду поливати
Дрібною сльозою…
Не співала, казали селяни і хрестилися, а ридала темної ночі:
Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.
Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю…
А вдень Феодосія – вже змарніла і наче передчасно зів’яла – мовчала, похиливши свою гарну голівку. Іноді невідомо до кого озивалася:
– Ага! А я за Тараса віддалася. Вже й весілля ось-ось. Тільки Тарас приїде, як цар його відпустить, так і весіллячко згуляємо…
І часто, підперши плечем грубку в хаті, колупала її.
– Мене ж сватають за Тараса, маю колупати піч. Так усі дівки при сватанні мають робити, піч колупати, тож і я колупаю. А ви приходьте до нас з Тарасиком на весілля – ве-есело буде! Ой весело! Так весело, що я гіркими сльозами вмиюся.
Ой у гаю при Дунаю
Соловей щебече,
Він усю свою пташину
До гніздечка кличе:
Ой тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох —
Соловей щебече.
Він усю свою пташину
До гніздечка кличе.
Голос іще мала дзвінкий, і коли співала – слухали її чи не сумуючи, що такий голос і така дівчина пропадає.
Ой у гаю при Дунаї
З тою самотою
Сиджу, тужу ще й ридаю,
Милий, за тобою.
Ох, ох, ох, ох, ох, ох —
З тою самотою
Сиджу, тужу, ще й ридаю,
Милий, за тобою…
…Яка її подальша доля – невідомо. Хоча долі в неї вже не було, була тільки недоля. Свої дні Феодосія закінчила у психіатричній лікарні. Мабуть, там її, всіма забуту (отця Григорія вже не було в цьому світі), ображали санітари, адже вона часом кричала:
– Коли б я стала жінкою Шевченка, ви зі мною так не поводилися б!
Втеча з Варшави, або Дуня, чорноброва Гусіковська з далекої чужини
Це через добрий вік потому до Словника української мови буде записано: «Обіймати – обхоплювати кого-небудь руками чи рукою, пестячи, виражаючи ніжність, почуття дружби і т. ін.».
Дуня
