style="font-size:15px;"> – Гмм, архаїчний локатив, – промовив він. – Дуже по-гомерівськи. Граматично це правильно, але контекстуально трохи недоречно. – Він іще раз підвів погляд і став ретельно мене вивчати. Світло падало на його малі окуляри під таким кутом, що мені не видно було очей за їх скельцями. – Дуже цікаво. То ви займаєтеся Гомером?
Можна було б відповісти ствердно, але мене не полишало враження, що Генрі залюбки підловить мене на помилці й це не забере в нього багато часу.
– Мені подобається Гомер, – непевно відповів я.
Він оцінив мене з прохолодною зневагою.
– Я обожнюю Гомера, – проказав Генрі. – Звісно, ми вчимо пізніший матеріал: Платона, трагіків і так далі…
Поки я намагався придумати якусь відповідь, він уже відвернувся й сказав:
– Нам час іти.
Чарльз зібрав усі свої записи й підвівся; Камілла піднялася поруч із ним і також простягла мені руку. Стоячи піч-о-пліч, вони здавалися дуже схожими, не стільки рисами обличчя, скільки манерами, поведінкою, відповідністю жестикуляції, що відлунням скакала між ними, так що навіть кліпання очей одного кількома секундами пізніше відображувалося в пурханні вій другого. Однаково спокійний погляд сірих розумних очей. Її надзвичайна краса, здавалося мені, була майже середньовічною, не доступною пересічному спостерігачеві й аж тривожила.
Банні відсунув свій стілець і ляснув мене між лопаток.
– Що ж, пане, – проказав він, – треба нам буде якось зустрітись і поспілкуватися про всі ці наші грецькі справи, еге ж?
– До побачення, – кивнув Генрі.
– До побачення, – відповів я.
Вони покрокували від мене, а я не сходив із місця, проводжаючи їх поглядом, доки їхнє товариство широкою фалангою не вийшло з бібліотеки.
Коли за кілька хвилин я заніс ксерокси в кабінет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську діяльність».
Той відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима.
– Ви знаєте, – почав він, – за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.
– Я знаю, сер, – поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. – Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.
Він подався вперед і прокашлявся:
– Ну й що це за такі обставини?
Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.
– Навіть не знаю, – відповів я. – Просто дещо сталося.
Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда – це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи,
